Тож перше: під оком холодним війни
уже ви не діти. Затямте, сини!
Уже ви не просто родинний оплот,
а воїни, хлопці. За вами — народ.
Судьба ваша вписана в святці хоругв".
"О тату, я чую: змикається круг".
_________________
* Геть! (нім.)
** Давноминулий час (нім.).
*** Кожному своє (нім.).
"Вам холодно, хлопці? Так завше було,
коли одинокість студила чоло
і око свинцеве прискалював крук..."
"О тату я чую змикається круг".
"На кожному слові даю собі звіт:
усім було страшно лишати цей світ.
Ба навіть героєм найвищих орбіт —
і їм було жаль полишать білий світ.
О як їм хотілось гукнуть: "Промини!"
Так чом же, питаєш, герої вони?
На кожному слові даю собі звіт;
герої в собі відчували весь світ.
І те відчуття їм ставало за щит:
хоч він упаде так стоятиме ж
світ!
Тож в Косовій полі султан Баязід
не просто на серба ішов, а на світ.
І кожен із сербів давав собі звіт:
хоч він упаде, та стоятиме ж світ,
Не треба, слов'яни, підносити рук..."
"О батьку, я чую — завершився
круг".
"Он Кеніг піднявся на колонах чобіт,
в приціл назираючи вічність і мить.
І дума, що от він натисне курок
і крапкою кулі закінчить урок.
Нещасний! Чи він оддає собі звіт,
що ми впадемо, та стоятиме ж світ?!"
А Кеніг регоче: "Облиште слова!
Слова перед кулями, діду,— трава.
Я просто зведу автомат на живіт —
і в яму, старий, і тебе, і твій світ.
І це вам потвердять шість тисяч сімсот,
а він тут розводить про честь і народ!"
Учитель замислено глянув в зеніт
і тихо сказав, а почув увесь світ:
"Як рід і Вітчизна — всього лиш слова,
то що вам говорять... Бєлград і Москва?
Майоре! А пам'ять в якому ряду?"
І Кеніг темніє ураз на виду:
"Старий, ти занадто далеко зайшов.
Зненавистю тхне від твоїх підошов.
Ти добре намацав, де в мене болить,
але не тобі нашу долю судить.
Історію звершую я і курок.
Ти, діду, почав. Я ж закінчу урок!"
І око холодне прискалив, мов крук...
"О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг".
Директор зітхнув: "Наша вічність сплива.
Хай першими стануть останні слова:
братове! Нам вибив фатальний дзвінок.
Я вчив вас уперше творити свій крок.
Та знайте:
останній ваш крок на путі
не менше важливий, ніж перший в житті,
бо він увінчає спіраль, як виток,
з якого нащадки творитимуть крок
до істини з істин, якій не зітліть:
"Людина впаде, так стоятиме ж світ".
Слов'яни! Синочки... Мужайтесь... Пора.
Ми — смертні. Та знайте: народ не вмира!"
Солдати зловісно стоять, як мерці,
у Кеніга кров вигаса на лиці.
Вершина Триглав небозвід підпира
великої правди: "Народ не вмира".
Гримить над літами,
як доля, дзвінок:
то сину, скінчившись,
почався урок.
Якось, сину, брів я полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь, як уплив я
в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.
Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра.
Є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий
акварельний антураж.
Думав: є велике право
одпочить під лавром світу
всім, хто в тій війні жорстокій
ніс страждання на плечах.
Думав: нам за всіх дісталось,
то нехай хоч наші діти
не зазнають навіть тіні,
навіть пам'яті меча.
Тільки ж все у цьому світі
тонко з'єднане у сутнім:
за непам'яттю онукам
скепсис зазира до віч.
І тоді для них могили —
просто плити прямокутні,
просто символи байдужі
проминулих віковіч.
Ти прости мені сьогодні
за урок жорстокий, сину,
я поклав на твої плечі
пам'яті страшний вантаж.
Я боргів не правлю, сину.
Ти нічого нам не винен.
Боржники і кредитори —
то непевне діло, зваж.
Але ж пам'ять... Має пам'ять
зоставатись, як осердя.
Ми від неї, наче віти,
що вчувають корінь свій.
Пам'ять віри. Пам'ять роду.
Пам'ять прапора і серця.
Лиш по пам'яті в людині
пізнає Людину світ.
Одягай модерні джинси...
Суть не в джинсах і чуприні.
Мила зрадить, друг полишить —
серце з туги заболить.
Та коли людину нагло
пам'ять світова покине,
можна з гиком й у візитці
рачки гнати в неоліт
чи ввігнати в серце чергу,
вперши автомат в живіт".
V
Став нівроку. Чуб — на плечі.
Джинси, списані з кіно.
Тільки щось нове з'явилось
у криницях сірих віч.
Щось поглибшало. Зболіло. Сіллю випало на дно.
Десь далеко за безжур'ям диха сивиною ніч.
"Слухай, батьку,— він доросло доторкнувсь мого плеча.
Якось зовсім по-новому подививсь мені в лице.-
Чуєш, тату, до сьогодні я цього не помічав:
Як же ми з тобою... схожі!
Дерево і... деревце.-
Пальцями торкнувсь волосся:
— Бач, а в тебе... сивина.
Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь... колись.
Крізь бездумність та байдужість,
через перший гріх вина.
Аж на день твоїх народин в... Крагуєваці зійшлись.
Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пішов у ріст.
Не стели мені солому на мульКий і гострий брук.
Дай мені самому з болем упізнати болю зміст.
Ти не бійсь мене впустити у всесвітній вічний круг.
Хай ударить в крила вітер. Хай мороз мене січе.
Хай відчую, як у жилах кров твоя в мені тече.
Не спіши мене од бурі затулять своїм плечем:
маю ж я колись
майбутнє
взяти на своє плече!
Я тебе сьогодні вперше так побачив... аж болить.
Я себе сьогодні вперше по-новому пізнаю.
Щось мені під серцем, батьку, так пронизливо дзвенить!
Чи не я то триста першим... в Крагуєваці стою?"