А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне слово, забутий закутень світу.
Зустріч з моїм героєм відбулася за сприяння головного лікаря. Він мені й дозвіл дав відвідати лепрозорій, сказавши при цьому: "Не дрейф, журналісте, — панібратськи так порадив. — Я тут сиджу вже десять років, а бачиш — живий, здоровий, слава Богу. (Він був тлустий, білий халат аж тріщав ньому — і страждав ядухою). — Лепра чіпляється в першу чергу до тих, хто її боїшся. Сподіваюсь, ти її не боїшся? І правильно робиш, бо тих відчайдух, кому вона до фені, зараза обминає". Лікарня вважалася санаторієм для специфічного контингенту хворих.
Нікого в лепрозорії і не виліковували, але спасибі, що хоч турбувалися про хворих, які мали сякий-такий харч, затишок і притулок. А навколо паркану зарості кропиви, будяків, чортополоху, одне у світі, що їх навідріз відмовився приймати, і взагалі, мати з ними справу.
Урмат Бек, особа кавказької національності, як представив його головний лікар, виявився маленьким сухеньким чоловічком віком під сорок, хоч на вигляд значно старший, з покрученими ногами, власне, обрубками ніг, що залишилися від колись невтомних його ніг горця і геолога і пересувався на милицях. Руки, теж мав покручені. Проте обличчя було ще чистим, хоч і безбровим — лепра його обминула — поки що, — що є рідкістю для такої категорії хворих. Тільки очі — чорно-сизі, були ще молодими. Принаймні, не згаслими і в них ще ніби спалахували якісь іскринки, підкреслюючи, що він ще живий. Хоч і схожий на ходячий труп.
Проказа — одна з найжахніших і найдавнішніх хвороб людства. Про неї навіть згадується у Ветхому Завіті, але лікувати її медицина ще й досі не вміє і не знає як, але цим інфекційним хронічним захворюванням страждають не всі, а лише від 5 до 10 відсотків осіб, які схильні хворіти лепрою. Решта щасливо її обминає, хоч і має до неї схильність. Ось тільки спробуй дізнатися, до якої групи ти належиш: до тієї, що може захворіти, чи до тієї, що хоч і схильна, але не захворіє. І вважається, що проказа передається при простому дотику хворого до здорового. Особливо, при тривалому контакті шкіри — тоді зараження відбувається стовідсотково. І все ж деякі спеціалісти вважають, що зараження відбувається лише як наслідок вдихання бактерій, що вилітають з носа чи рота хворого. (Я ледве втримався, щоб не відсахнутися від Урмата, чи не затуливши собі носа й рота, притьмом не кинутися навтьоки). А ще вважається, що не останню роль тут швидше всього відіграє спадковість. (У моєму роду, слава тобі, Господи, ніхто цією заразою не страждав). Але достеменно так ніхто й не відає, що таке лепра і за яких умов вона нападає на людину, — цим вона і небезпечна. І водночас — страшна.
У світі нині від 12 до 15 мільйонів хворих на проказу. І щорічно реєструється 600-800 тисяч нових випадків зараження — ось це мене тоді й непокоїло. Найбільше їх в Нігерії, Бразилії, В’єтнамі — в тодішньому СРСР їх було порівняно з азіатськими країнами, обмаль. Дріб’язок, бо в першу чергу її підхоплюють вузькоокі, і особливо в Індії.
В Індії й підхопив те лихо Урмат Бек з Великого Кавказу.
— До Індії, — розказував він мені за колючим дротом, де ми сиділи на лавочці й тихо-мирно бесідували, — у мене було вельми успішне життя. Наукова кар’єра теж складалася добре. На той час я був перспективним геологом, кандидатом наук. Мав наукові праці. А ще мав кохану дружину Мамаджан (прабабця в неї була туркменка, на її честь і назвали мою дружину, але я її звав на російський манер: Мама. Мали ми й синка з російським ім’ям Степан. Назвав його на честь свого друга— геолога, росіянина Степана. Ми працювали в одній геологічній експедиції в Саянах. Там і сталася зі мною лиха пригода. Я зірвався в прірву. Повис над нею, як кажуть, на волосині. Мав стовідсотково розбитися, але… Мене порятував колега Степан. Я йому безмежно вдячний. Навіть сина, що саме тоді народився в далекій Карачаєво-Черкесії, назвав на честь свого друга-рятівника Степаном… Але… Краще б він мене тоді на врятував. Я загинув би і не знав би всього того, що я згодом зазнав. Щоправда, Степан тут невинуватий. Він тоді мене порятував і моє успішне життя успішно й далі тривало. Як і робота. Я, навіть, поезією захоплювався. Писав вірші, рідною карачаєво-балкарською мовою і якось раз чи два надрукувався в нашій обласній газеті "Ленін байраги" ("Ленінський прапор"). Але серйозно я віддавався геології, науці про Землю. Вже готувався до докторської дисертації. Мені було обіцяно місце в престижному інституті Академії наук, а тут і щаслива нагода трапилася. Просто везуха. Яка рядовому геологу з поля ніколи і не світила — зарубіжне відрядження, В Індію. Про зарубіжні поїздки ми тоді в СРСР лише мріяли, але не кожному вони випадали. А тут така оказія! І я полетів в Індію — навіть не встиг попрощатися з дружиною та маленьким синком. Летіти треба було нагально. Працював у складі спільної радянсько— індійської геологічної експедиції в горах Західні Гати. Потім в Гімалаях, в Каракорумі, мешкали в польових умовах в наметах, але часто й у гірських селищах, де санітарія не не завжди була на рівні. Інфекцій же — кишіло. Там я надивився на прокажених — вони тінями-примарами жахними блукали дорогами, неприкаяні, страшні, спотворені і всі од них сахалися, як чорт від ладану. Нещасні зобов’язані були носити з собою дзвоники і їхнім калатанням застерігати про свою появу, аби од них розбігалися люди. І вони різбігалися. Недарма ж і поговірка така існує: втікає, як від прокаженого. Ось там я й підхопив ту проказу… Як? Де? Коли? За яких умов?.. Хто тепер скаже. Та й ніхто досі до пуття не знає як передається це лихо… Якось під носом у мене з’явилася коричнювата пляма. Швидше плямочка, цяточка така ніби ж безневинна. І раптом почала рости, ширитись. І — все. Пропав Урмат Бек з Великого Кавказу, кандидат наук, завтрашній доктор наук, який приїхав до Індії за бабками та фактами для дисертації і за новими званнями та посадами, і все рухнуло — в один день — як медицина винесла мені свій невмолимий вердикт: лепр!
І білий світ для мене став чорним. В один день від мене всі відсахнулися. Навіть, брати геологи, але я на них не мав і не маю обиди. Я розумів їх. Як і те розумів, що мені треба негайно зникнути з цього світу.