— Бачу, що ти дуже любив свою сестричку, і її душі може бути смутно, що так за нею жалують. Вона піде на небо поміж ангелів. Кого Бог любить, того забирає до себе якнайборше ...
Однак Оркові ці слова видались не такими, які він потребував цієї хвилі. І Орисі, і мамі так само. Він вивільнив руку і ліг лицем до стіни. Не помогли й каплі з різким запахом, що прислав священик пізніше. Орка відвели до сусідів, пробували навіщось злити вроки. Настя Бабійка витерла хлопця подолом виверненої сорочки, покропила свяченою водою, аж тато не витримав:
— Не роби мені побліки , хлопче! Такий великий, встидайся!
Мовив то не зі зла, хотів Орка привести до тями не жалуванням, а гриманням. Не міг розірвати сув’язь між мертвою дочкою і живим сином, й се його страшило найбільше. Потім закляк коло тіла, й задрімав посеред забави, бо бойки мають звичай бавитись коло небіжчика після парастасу в "лопатки". Дивний, можна сказати, варварський ритуал, описаний, до речі, Михайлом Коцюбинським у "Тінях забутих предків". Били по спині когось, перед тим зав’язавши йому очі хусткою, дерев’яною ложкою або лопаткою, й мусив вгадати, хто вдарив. Як вгадував, то на його місце сідав той, хто вдарив. Мусив терпіти так довго, доки не вгадав. Можливо, та забава була не стільки для живих, скільки для душі небіжчика, що на той час перебувала в хаті. Були й інші забавки, які з часом стали діточими забавками, втративши своє первісне призначення..
Як би не було тяжко Петрові, він не смів перечити сміху на похороні рідної дитини. Мусив прийняти його як честь своєму дому, тішитися, що люди прийшли на похорон. У шумі, сміху, він задрімав у куті, схиливши голову на руки. Орка положили на печі в Бабійки й наказали пильнувати коло нього дітям. Йому було душно і тяжко дихати. Повернувся так, аби нікого не бачити, а сльози далі текли з очей, стікали на солому, по якій товклися Бабійчині діти.
— А цого він плаце? – питала мала Текля братів.
— Тихо, я казав, що ’му сестричка вмерла!
— А цого вмеля сестлицка?
— Бо до неї прийшла Смерть, така в білій хустці і з косою. І по тебе прийде, як будеш нечемна. Ану, не лізь до Орка!
Хлопчики мали 6 і 8 років, й сиділи над Орком, що боявся порушитися, ніби вартові. Мати казала, аби наглядали за ним, щоб часом не увірвалося серце чи не потягнула кудись страшна нічна сила. Сама мусила сидіти при мерці, щоби люди не обмовили. Чулася трохи винною: треба було брати до себе Орисю на якийсь час. Але ніхто не просив її про це! А чи могла забігти подивитися, але тоді хтось би увидів, та й спитав себе, чого Настя ходить до вдівця. А Гриньо повидирав би їй всі патли. Виходить, вини в Бабійки нема, однак щось муляло їй у серці, забитому, ніби міх з половою, всілякими клопотами. Бо увиділа ту нещасну дитину з відкритими очима, саму, і ніхто не запалив їй смертної свічки. Була Бабійка жінкою ні доброю, ні лихою, з тих, що грубіють душею, як тільки обзаводяться дітьми й господаркою. Але єгомость сам попросив пригледіти за хлопцем, і чула себе гонорово.
Хлопчики воліли бути на похороні, бо там цікавіше: б’ють лопатки. Проте, боялись материного прута. Старший Дмитруньо, зав’язав Теклі очі, обернув плечима до себе, й взявши патик, сказав:
— Ану, Теклю, вгадай, хто тебе вдарить! Не бійся, ми будем бити легонько...
Їй не раз перепадало від старших братів, тому Текля принишкла, чекаючи найгіршого.
Дмитро вдарив її один раз:
— Хто тебе вдарив, кажи борзо !
— Ти.
— Хто – ти ?
— Дмитро.
— Тепер ти .
Так вони бавились ще довго, доки Текля не дістала задуже й не почала голосно плакати. Орко лежав нерухомо, часами провалюючись у щось сіре, холодне, тягуче. Чув якісь звуки, спів, що висотували з нього життя, і воно витікало зі сльозами. Він не хотів віддавати життя. Але мусив віддати дитинство. Ця ніч не зродилась у ньому, не зродила її й темрява, що спала на Уріж із заходом сонця. То була інша темрява, якої остерігалась звичайна людина. Вона виждала момент, коли хлопець був ослаблений, і увійшла в нього. І та безнадійна розпачлива музика, яка супроводжувала його падіння, допомагала йому вистояти, хоча від неї серце могло тріснути надвоє. І та забава при мерці. Без неї він міг піти світ за очі, туди, де свище вітер на мості, під яким шумить збурена дощами ріка, де в темних зловісних кущах товпляться нелюдські істоти. Якби він звідти повернувся, то вже не при своєму розумі. Одержимість вибухає серед смертельно втомлених людей, котрі вже не бачать сенсу в цьому житті, але ще бояться зникнення з нього. Смерть приходить тоді, коли судилося, а божевілля, одержимість розбуджують злі духи, коли людина втрачає віру в Божу ласку. І часом буває так, що один одержимий рятує ціле село, забираючи від інших людей біль, розпач і тугу. Тому йде від них. Ходить по лісах, полях, чужих селах, врешті замерзає десь у снігу, і нема коло нього ангела-хоронителя. А може, тільки він його і має, бо не боїться ні пересуду, ні сміхів, ні вовків, ні глибоких потоків, бо в нього велика сила, а не звичайна людська слабість.
Набавившись, діти заснули коло бідного Орка, а далі повернулись Настя з чоловіком. Не мовили ні слова, загасили світло й лягли спати. Разом із ними увійшов дух багатьох людей, і втома цілого села, що після збудження від смерті малої дитини, нарешті вляглася, змирившись із цим фактом. Орко тихо схлипнув на печі й заснув, тримаючи в руці мокру шмату зі старої сорочки, яку дали йому витирати сльози.
У хаті коло тіла лишилися Петро і декілька старих бабів, яким не хотілося вертати через темне село додому. Петро ліг на ліжко, відвернувшись від труни. Очі йому зімкнулись, але найменший порух чи звук у хаті змушував чоловіка прокидатись. Хата, в якій надихали люди, тепер швидко вистигала. Бабці дрімали, похиливши голови на груди, але напруга не спадала, та особлива напруга, що буває в оселях, позначених смертю. Що б, здавалося, смерть маленької дитини, якій заледве виповнилось чотири роки, але вона зуміла вивести ціле село зі звичайного ритму, наче церковний дзвін, що звістив нині цю смерть, призначався для кожного жителя, незалежно від того, де його заставав: у полі, в колисці, за мискою пісного борщу, в корчмі чи панському дворі. То будівлі завше перед очима, а чоловік ходить, ховається в лісі, в темряві, в хаті, під землею...