— Усе тіло, а потім, властиво, рану, — розпорядився слідчий.
— Але ж, божечку мій! – вигукнув Юліан, побачивши заболочену мокру одежу небіжчика. – Він що, топився?
— У фосі. Знаєте, хто топиться у фосі?
— Я не тутешній.
— Покійний пив. Війт попросив, аби ми забрали чимскорше тіло з місця події, бо се поганий приклад для дітей. Тому, коли загострений кілок, чи щось інше розпанахало шию, він будучи в непритомному стані через сп’яніння, не відчув сильного болю.
— Отже, його ніхто не вбивав?
— Хіба що опир випив кров!
На цей похмурий жарт Юліан жваво зреагував:
— Якраз вчора я чув, як діти говорили про опирів. Ви не перевіряли цієї версії ?.
— Шановний добродію, ви, певно, начитались немудрих книжок...
— Ні, мені траплялось бувати у Трансільванії, де поліція ставиться до подібних речей дуже поважно.
— Робіть свою роботу, пане! Якщо се опир, то з одним зубом. Зараз приїде фіра і повезе тіло до Дрогобича на експертизу.
— Я лише пожартував. Невдало, прошу вибачення. Я хотів ще нині зробити кілька світлин, бо погода до того надається. Tempus fugit...
— Еге ж, час втікає. Коли будуть готові світлини?
— Для того мені треба поїхати до Дрогобича. Там у мене лабораторія.
— Можете поїхати зі мною. Як фіра приїде.
— Мені треба дочекатись товариша.
— Лишите йому листа.
-Ні, я ще маю тут справи. Поїду завтра з самого рана. До вечора матимете відбитки, хоч не думаю, що вони конче потрібні...
— То, прошу пана, не вам судити!
Слідчий окинув поглядом убогий покій:
— Лігво звіра...Правдиве лігво звіра!
— Самотнього, зраненого чоловіка, — виправив його м’яко Юліан. – Що вже не мав сили дивитись, як час втікає від нього. Він був створений для сімейного затишку. Що сталось з його дружиною, не знаєте часом?
— Вмерла на сухоти. Треба було лікуватись, але, очевидно, забракло коштів.
— Так, часом така прикрість, як нестача грошей може призвести до трагедії у наші часи. Якась невелика сума здатна докорінно змінити життя. Мене се завжди дивувало. Ніби Господь створив світ розумним...
— Пан – соціаліста?— примружився поліцейський. – У наших краях се небезпечно!
Юліан вернувся до помешкання з прикрим відчуттям втрати свободи. Йому і раніше доводилось її втрачати, лише не при таких обставинах. Він був чужинцем у цьому краї, що в географічному відношенні належав до Європи, а в культуральному –відставав від неї на кілька віків. Те, що для європейця стало вже традицією, тут уважалося мало не злочином, наприклад, атеїзм чи той же соціалізм. Однак Юліан міг і тут порозумітися з якимось оригіналом, котрий самотуж дійшов до ідеї свобідної волі, слухаючи власного серця. Таких людей можна було здибати в найглухіших закутках: вчителів, священиків, шляхтичів... Юліан вірив у існування невидимого братства, члени якого розкидані по цілому світі, і якщо двоє стрічались, сила їхня зростала устократ. "Не шукаючи — знаходиш" — такий напис знайшов він колись на сторінках книги Тіта Лукреція Кара "Про природу речей. І то була правда. Двоє людей, стрінувшись випадково, творили якусь нову цілість, збільшуючи свою потугу. Або, навпаки, зменшуючи. Від цього користали інші, цілий Всесвіт користав від зіткнення двох істот. Ні, вчитель і той, кого Юліан слухав уночі, відбирали силу, а не додавали . Вони вражали своїм духовним терпінням небувалої напруги, однак не належали до Братства. Були вовками — самітниками, хоча й виглядали на жертв несправедливості.
Був ясний день, хоч імла й затрималась на схилах гір. Зрештою, заледве минула одинадцята година. Юліан відніс камеру й пішов подалі з того переповненого смертю і страхом маленького світу, вирішивши подивитись на нього з наполовину порослої лісом гори, що звалася Ласки. Подивитись уперше й востаннє на село Уріж, у якому ще вчора билося серце вчителя Гната Магури. Простуючи селом, пан фотограф відчував, що тут пролетів янгол смерті. У день його прибуття вмерла маленька дівчинка, але він не мав такого відчуття, як зараз, та згадав чомусь і її, й послав навздогін запізнілий прощальний погляд на маленьку труну. Що відчуває живий організм, у якому щось відмирає? Отаке, приміром, село. Ці люди, можливо, не потрафлять словами описати глибинних містичних переживань, але, безперечно, знайдуть інший спосіб вираження, незрозумілий чужому.
Дійшовши до роздоріжжя, Юліан звернув на пастівник з в’ялою травою, звідки відкривався вид на гору. Ближче до неї землю перетинали яри, порослі терням і шипшиною, із зеленими горбочками ялівцю. Терен був геть без листя й без ягід — точний образ християнського терпіння, й оминаючи його, на гору вела стежка. Вона не просто була стежкою: навчала, як легше піднятись на гору, де повернути, щоб не збив з ніг вітер, де напитись води з малесенького джерела, що ховалось у ямці, огорненій високою травою. То не була дорога, проведена чиновником з Відня під лінійку, як та, що вела на Дрогобич, ні, стежка думала й оберігала від злісного , котрий міг виїхати на гору й відти побачити хлопа, що потребував собі пару тичок на фасолю, чи пастушка з грибами в подолі сорочки. Бо ні гора, ні ліс не належали селу як перед 1848 роком, так і після нього.
Юліан хвалив стежку з огляду на її зручність, а не безпеку. Піднявся нею на західний схил гори й побачив, як з боку Самбора і з боку Дрогобича насувались невеликі хмарки, наче розвідники, що обирають місце для майбутньої битви. Пан фотограф не хотів би опинитись між тим небесним воїнством, приміром, улітку. Внизу нерухомо простяглось село: не як мертве чи спляче, а як поглинуте думами. Він озирнувся на джерело під дерев’яним хрестом і високою липою. Священик, напевно, благословляв цю воду; важко дихаючи, підіймався на гору. Заручник громади, яку можна переконати лише вмовляннями і ласкою. Люди не люблять, якщо їх сварять, коли вони вже готові покаятися. Їхні язичницькі звичаї мають лишатися непорушними, як деякі дитячі звички зберігаються до старості. Отець Антоній, якби був міським жителем, не дав би собі ради з тими людьми, котрі могли лишатись дітьми довіку, завдяки опіці предків.
Для кого росли ті велетенські черешні на горі, що, мабуть, здичавіли від старості, й давали влітку лише жменьку гірких ягід? Хіба що стримувати верхні вітри й роздирати туман похмурого надвечір’я. Стояли, наче колони в язичницькому храмі, й фотограф відчув майже панічний страх перед ними. Не хотів увійти навіть до лісу. Сів на чималий пеньок, звідти відкривався краєвид на іншу гору, відділену річкою. Не мала жодних ознак людського втручання, поросла ялицями впереміж з безлистими деревами. Він подумав, що у молодості отець Антоній міг часто приходити саме на це місце. Звідси видно було церкву, попівство, оточене великим садом. Досить було збігти вниз, щоб опинитись у безпеці від лісових духів. Цікаво, чи й учитель приходив сюди, спостерігаючи, як сонячні плями переходять з одного схилу на інший, з однієї гори на другу? Жменька попелу під ногами Юліана, залишки вогню, об який хтось самотній грів руки, затуляючи вогонь від вітру, нагадала йому вчорашню зустріч під школою.