— Чим можу служити, панове?
Влодко одразу знітився.
— Чи може прийняти нас шановний пан дідич? – спитав Юліан, подаючи візитівку. Влодко мовчки тицьнув свою.
— Пан дідич не приймає нікого.
— Дуже шкода, — мовив спокійно Юліан. – Але, можливо, він знайде для нас трохи часу іншим разом.
Така делікатність трохи спантеличила дворецького, але не зворушила. Пані графиня приймала усіх і була дуже цікава до життя. Зате тільки тепер Леонтій оцінив переваги спокійного життя.
— Прощавайте, панове! – мовив він дещо театрально.
На подвір’ї , незважаючи на полудень, панувала тиша. Тільки з коминів дому, флігеля й прибудови для слуг вився дим.
— От бачиш, — задоволено мовив Юліан, — ми все зробили як слід. Тепер слід чекати запросин, тобто вдавати, ніби ми їх чекаємо. А може, сей пишний дворецький убив пана, і тепер слуги раюють, як миші без кота?
— Добре, що на нас псів не поспускали, — здригнувся Влодко, показуючи на величезного собацюру, що вийшов з буди, брязкаючи довгим ланцом.
— Таке скажеш, — посміхнувся фотограф. – Псів не спускають на уродзоних шляхтичів.
— Знав би ти, що про того дідича в корчмі розказують...
— Але ж ти не побоявся!
— Бо в мене немає злих намірів, і він се мусить відчути.
Юліан здивовано підняв брови.
— Ну, добре, я ще вчора обіцяв показати священику деякі світлини. Заберу й піду.
— А я до корчми. Гадаю, єгомость не дозволить мені виголосити завтра у церкві проповідь. А жаль, бо ми з ним подібні... Він говорить про рай на небі, а я — про рай на землі.
— Бійся Бога, який рай у Америці?!
— Для мене, де свобода, там рай.
"Свобода там, куди ніхто не сміє заглянути — в душі чоловіка," – хотів сказати Юліан, хоча йому здавалось, що Влодкова душа не мала таких потаємних закутків, де можна було б тішитися правдивою свободою. Тому він подумав про свою, власну, свободу. Міг би хоч зараз зібрати манатки1 й піти зі села. Міг би виїхати з Дрогобича, не прощаючись. Ні, цього йому зараз не хотілося. Хіба піднятися на он ту лису гору і звідти подивитися на села, що тягнуться вздовж ріки. Але мав цікавішу зустріч і не піддався спокусі, як личить зрілому мужеві, котрий обмежує свої раптові забаганки.
Бульбу викопали до полудня й розсипали у стодолі, аби підсихала. Потім пообідали з того, що вчора принесли сусіди. Петро подумав, що ще день-два і про їхнє горе всі забудуть, а йому треба буде напитувати якогось заробітку у дворі, аби не відлучатися з дому й не лишати Орка самого. Хай піддужчає хлопець, аби не вхопила його та хвороба, що скосила жінку й доньку. Йому кортіло ще на полі спитати Орка, чи не банує1 він за сестричкою, але син зарився, як кертиця в землю, не дав до себе діткнутись2 ні словом, ні поглядом... Хотів перебути свій жаль сам. Їм би зійтися, але кожен терпів від сумління й чувся винним у тому, що Орися вмерла, будучи сама в хаті. Петро не знав, що робити. Ходив по оборі, приніс води, а Орко мріяв лиш про те, щоб сховатися на печі, впасти у забуття, як тоді в ніч похорону. Але було ще рано, тому він сидів у хаті й дивився у вікно, як любила дивитися Орися.
— Слухай, Орку, — сказав батько, входячи до хати з наруччям3 дров.— Зараз я переберуся й піду до управителя, а від нього до єгомостя. Замкнися на засув, і хоч би хто, окрім мене, кликав, не відзивайся. Або піди до когось з хлопців.
— Я тут лишуся.
— Напоїш Гривка й даш йому трохи вівса.
— Добре, тату.
Не міг його взяти з собою, хоч ризикував. Люди будуть на них обох дивитися з жалістю. Орко все його слухав, і буде сидіти сам. Петро вбрався у празникове, наклав на голову новішого капелюха й пішов. Його гризла думка, що вже за тиждень він почне забувати те, що сталося. Трохи пізніше, ніж інші, але забуде свій жаль. І може, Орка більше не покличуть... Надворі було ясно, майже без вітру, вже йшлося про зиму, і Петро відчув, що нині ним перейдено якийсь рубіж. Лишалася нудь4, але вже потрохи розбавлялася надією. Його тягнуло з хати, до поважної розважливої бесіди, і був лиш один чоловік, що міг її вділити, — отець Антоній. Бувало, Петро тупцяв на стежці коло попівства, однак не насмілювався увійти.
Та перше мав зайти до управителя, себто не до нього, а до панської кухарки, Карольки, що була зв’язковою між Петром і паном Стефаном.І хресною Марії Не раз допомагала Петрові дістати зарібок: щось відвезти, щось привезти. Ремесла Петро жодного не знав; умів робити те, що кожен чоловік на селі.
Каролька собі спочивала, управитель з жінкою поїхали до міста провідати дітей і мали вернутися аж завтра. Була схожа на кітку5, що розпарилася на печі.
— Нич6 тобі не обіцяю, Петрусю, — зітхнула вона, розпитавши перед тим за Орка. – Нібито треба вивезти гній у Ставища і розтрясти, але то на другий тиждень. Я скажу за тебе...А ти ліпше розкажи мені, що то за пан сидить у корчмі й говорить про Америку....
— Я в корчмі не був, але завтра спитаю людей коло церкви. Може, єгомость щось знає.
Вона заглянула Петрові в очі та не посміла спитати, чи дуже банує він за Орисею. Мала спершу нещасливе життя: тато з мамою рано померли, чоловік був пияк, єдина дитина вродилась неживою. Потім стало ліпше. Її Павлуньо втопився у баюрі, а вона пішла за служницю до міста. Навчилася добре варити їсти, вже десять літ куховарила в панському домі, і не нарікала. Навіть мешкала тут. У свою хату пускала на комірне1 молоді пари, й мала трохи наскладаних грошей. Орка дуже любила, але Маріїна смерть її настрашила, і тепер вона рідко до них заходила.
— А що, Петре, — раптом сказала вона, — якби ти поїхав до Америки. Як я ще служила в урядника, то його брат посилав звідти щомісяця поштові картки. Там доми такі високі, як наші Ласки.
— І добре йому там було?
— Добре. Мав чисту роботу, в банку. На знимці виглядав як великий пан. Там багато наших. Син пана Мацея збирався поїхати туди.
— Мені зараз не до того, — буркнув Петро. – Жебрак — всюди жебрак. Від мене мій рід відмовився, самі знаєте, за що.
— Але ж приїхали з Нагуєвич на похорон Орисі.
— Я їх не просив!
— Видно, хочуть помиритися з тобою. Вони багаті й бездітні. Я би на твоєму місці дала Орка повчитися якогось ремесла, бо господарка мала, вас не виживить . Я могла би з паном управителем порадитися...