— Я бачив, що ховали дитину. Так, отче?
— Так, дівчинка, чотири рочки.
— Чого ж вона померла?
— Мабуть, мала слабе серце. Матері тяжко працюють і виживають тільки сильніші діти. Такий закон.
— Який закон? – швидко спитав фотограф.
— Закон їхнього життя.Не Закон Божий.
— Хіба це одне й те ж?
— За багато літ я навчився дивитися на світ очима цих темних запрацьованих людей, щоб краще їм служити. А служити їм – означає служити Богу. На жаль, я не вічний, і не можу бути з ними стільки, скільки треба.
Він сам здивувався, що говорить незнайомому чоловіку ці речі, що не сподобались би у єпархії, втім, кому би ще міг сказати? Не мав коло себе жодної душі, рівної йому за розвитком, та й був досить старий, аби говорити сміло.
— Ви – велика людина, — помовчавши, обізвався фотограф. — Я хотів би, з вашого дозволу, показати вам свої світлини. Але ж ви геть мокрі, отче! Застудитесь!
— Так-так, — знітився священик. Йому стало встидно своєї мокрої старої реверенди і того, що не має парасолі.
— Ви знаєте, отче, — сказав йому навздогін фотограф, — я чую смерть, коли вона приходить до людей. У мені щось тоді спиняється, ніби годинник перестає йти. Мені здається, що Бог не посилає людині смерті. Він навіть про неї не знає...
— Ви, прошу пана, забагато фантазуєте, — буркнув священик. – Прощавайте!
— Але смерть ще далеко від вас, я певний!
На тому й розійшлися. Отець Антоній подався догори, стежкою, що вела на попівство, а його дивний співбесідник зійшов униз, не забувши зачинити за собою цвинтарну браму, за якою одразу починалась довга вулиця з низенькими хатами, що мокли під дощемне менше, ніж він. Плащ Юліана був тяжким від тієї небесної вологи, що спершу була цілком земною, а тепер знову повернулась на грішну землю. Цей кругообіг викликав асоціації з багатьма важливими речами, наприклад, кругообіг життя, кругообіг ідей, що ніби спадають з неба, і далі зазнають всіляких компрометацій та принижень. Ця думка трохи відвернула пана Стеблинського від понурого споглядання бойківських ґаздівств , і він незчувся, як дійшов до панського двору, не надто пишного і не такого вже неприступного, але поміж сірих хаток він виглядав, ніби голуб серед горобців. Не було в тій споруді нічого гідного жалю, тобто не свідчила вона ні про минулу славу підупалого шляхетського роду, ні про раптове багатство. Дім із чотирма білими колонами стояв на краю горба, а перед ним було розлоге подвір’я з криницею, службами і садом, що тягнувся аж до долішньої церкви. Висока дерев’яна дзвіниця домінувала над цілим долішнім кінцем, а над самим Урожем домінували дві гори, між якими текла річка, швидка й каламутна через дощі. Погана погода для роботи, навіть нікудишня. Як селянин залежить від сонця, так і фотограф. Пан Юліан однак оглянув село і побачив, мабуть, не зовсім характерний тип сільського священика, якого застав зненацька, зіщуленого від дощу, оглухлого від цяпання крапель по покрівлі, беззахисного перед натиском чужинця.
Навряд, чи так пощастить з паном дідичем. Якщо той не захоче покидати своєї мушлі, доведеться увійти до неї самому. Фотограф був певний, що вийде так, як завжди: усі таємниці розкриває людське обличчя. Судячи з того, що казав Лейба ("Наш пан вдень не видить нічого, тільки вночі"), то був тип чоловіка-вовка. Він знав трохи цей тип. Так поводять себе часом нащадки шляхетських родів, яких становище зобов’язує, а статки знерухомлюють товариський спосіб життя. Вони не здатні перейти до іншого стану, де могли б досягнути більшого успіху.
Фотограф насунув майже на очі мокрого капелюха й пішов далі. Порівнявся з хатою, з якої почув у день свого прибуття смерть, і уява митця домалювала, як крізь жовту землю просочується вода, оточуючи маленьку дерев’яну скриньку, наче мертвий плід у материнському лоні. Здригнувся, але не зміг відігнати від себе цей смутний образ, тому наддав ходи, аби швидше опинитись у помешканні, де вони з Влодком зупинитись, щоби, як той казав, збаламутити ціле село. Хоч тим бідним людям і не було чого втрачати, однак вони з болем і страхом сприймали усе нове, байдуже, добре чи лихе. Від змін могли однаково оздоровитись, занедужати чи навіть померти ті, хто гнеться від подуву найслабшого вітру. Ніколи не мали спокою. Завжди потерпали від голоду, війни, панських жартів, і діставали жаданий спокій аж тоді, коли ховались під землю, і на хрестах здебільшого навіть не було написано їхніх імен, бо не чули себе цілковито людьми, лиш частиною роду. Кожен, хто приходив до Урожа, був для нього чужорідним тілом, скалкою в оці, бо найменші зміни могли призвести до катастрофи, про що могли оповісти ті, хто лежав не тільки на звичайних, але й холерних цвинтарях. І жодного проблиску надії в тих сивих, або чорних, на світлині очах, хіба що в дитячих, котрі не встигли увібрати в себе понурі образи світу. Рідко вдавалось умовити позувати цих дикуватих аборигенів, щоби бодай так виділити їх із сущого. Фотограф хотів зберегти для історії обличчя найнепримітніших людей, бо примітні самі про себе подбають. У металевій скриньці носив найцінніші світлини зі своєї колекції, бо не мав власного дому уже віддавна. І тепер боявся, що його товариш по мандрівці за час його відсутності може зламати замок, бо ще добре не пізнав його. Втім, той так само боявся за свої папери. Мусили скласти іспит на довіру. Обоє мали дещо спільне у вдачі. Легко сходилися з людьми, проте наближались до них поволі, як умілі мисливці до полохливих звірят. Вважали себе неподібними до інших, навіть дещо кращими. Фотограф хотів зробити портрет корабельного агента, бо на світлині людина виходить не такою, якою себе уявляє. Однак той на разі не погоджувався, кажучи, що не має настрою.
Треба буде зазнимкувати ті три груші коло дороги, що посплутувались гіллям угорі. Без листя дерева значно цікавіші. Влодка не було в хаті, певно, у корчмі провадить свій інтерес . У невеличкім покоїку з двома ліжками і столиком, як у дешевому готелі, було зимно. Фотограф найперше розпалив у пічці, й став знімати з себе важкий мокрий плащ. Мало було надії, що сукно висохне до ранку. Горіло зле, дрова були сирі, але пан Юліан не був вибагливим щодо власного побуту. Міг би відкрити власний салон світлин у якомусь містечку, але сама думка викликала в нього смертельну нудьгу. Не любив заскакувати перед панями і панянками. Курок і овечок з поглядом змії мав у своїй колекції задосить, та й, по правді кажучи, з професійними курвами було йому цікавіше.