— Еге ж, за Дуською водиться...
— А хто гарантує, що завтра не водитиметься?
— Маємо зважати на все,— озвався бригадир Варений.— І на трудові показники. І на вроду. І на моральне обличчя. І які стосунки з сусідами. І яка сім'я, і скільки дітей... Візьмімо Ганьку, телятницю. З лиця — хоч воду пий. І досі ніхто не переспіває Ганьку, навіть радіо й телевізор. Показники на фермі? Високі. Хазяйка вдома, стару матір доглядає; А живе з чоловіком шостий рік — і досі на дитя не спромоглась. Трудно сказати, хто винен у сім'ї, а тільки кандидатуру бездітної Ганьки як ми можемо висувати? За що будемо агітувати її прикладом? Куди й до чого закликати?
Березневий вітрець уривався в одчинену кватирку, пахнучи вербовою корою та вогкою відталою землею. Тоненькими ріжками догори перевернувшись, сріблився місяць над вершками чорних дерев. Троє чоловіків у бригадній конторі о цій пізній порі ворушили мізками, і, мабуть, якби хто пильно прислухався, то почув, як ворушаться думки у Вареного, мов сухе бадилля в лузі, а думки в зоотехніка Чхура шарудять, мов річкова рінь під ногами, а в агронома Ясненького — шелестять, як перше зелене листячко на гіллі.
— Може, Катерину Осьмак? — несміливо порушив тишу агроном, якого в цій розмові брала нетерплячка, підганяла, мов норовистого лошака.— Й коса в неї довга, не обрізана. Й одягається не так, як ото одягаються фарбовані дармоїдки. Після десятирічки пішла на ферму. Друге місце серед доярок району. Відзначимо — всі дівчата рівнятимуться на неї.
Пролунав різкий кістяний звук — зоотехнік заперечливо клацнув пальцями:
— Кандидатура відпадає...
— Чому? Хто ж тоді більше заслуговує?
— Катерина Осьмак і справді, може, кандидатура номер один. А батько в неї хто? Столяр — першої руки, такого майстра удень із вогнем не знайдеш. Але ж тримається за оковиту, як чорт за грішну душу, по коліна ходить у горілці. А хіба його тінь не падає на дочку? Відзначимо Катерину — й батько подумає, що потураємо, що благословляємо його на слизьку доріжку...
Віяв у кватирку березневий вітрець, нагадуючи про весну. Обличчя Вареного, бригадира, темніло, мов вощина, з якої викачали мед, а очі скидались на бджілок, охлялих за холодну й голодну зиму. Погляд агронома Ясненького виражав важкий, як жорна, острах: не припуститися б помилки у ці відповідальні хвилини. А от блакитна поверхня очей зоотехніка Чхура вигравала сонячними зайчиками, які, либонь, ішли з самісінької гарячої душі.
— Є! — переможно скрикнув він.
— Знову прожект?
— Ні, Панасе Панасовичу, не прожект, а реальність наших планів!
— Жени свою ідею.
— Ольга Селех!—торжествував зоотехнік.— Чим не ідея!
— Нівроку ідея... Скільки ж це надоїла вона від кожної фуражної корови?
— Розливне море!
— Завжди — на Дошці пошани, активістка, депутат сільради, депутат райради. Обласна газета згадувала недавно. Міцна сім'я, двоє дітей, обоє ходять до школи. Чоловік на машині робить,— міркував уголос бригадир Варений,— у чарку не заглядає, до чужих молодиць не вештається. Ніяких сварок у сім'ї не чути. З сусідами живуть у мирі-злагоді... Нову хату збираються ставити — вся документація на будівельні матеріали в ажурі, я сам цікавився... Сміливо можна висувати й рекомендувати на міс Телепеньки, чи то пак — на достойну трудівницю!
— Так-то воно так,— мовив насуплений агроном Ясненький, і його кострубаті брови ворухнулись, як два голчасті їжачки в листі.
— Є сумнів якийсь? — ураз зів'яв бригадир.— Авжеж, краще сім разів одміряти — й ні разу не відрізати, кажіть.
— Пора яка тепер? Весна, ожеледиця... Прямо скажу, що для тваринництва нашого колгоспу пора наступила складна... Корми в нас іще є, але чи вистачить? Доведеться прикуповувати... Отел уже почався, надої падають.
— І що? — півником проспівав Чхур.
— Розумне слово каже агроном, треба послухати! — очікувально хмарився бригадир. — Значить, кормів обмаль, почався отел, падають надої... Добре, що ниньки Ольга Селех попереду, а завтра? Тільки ми висунемо її на посаду достойної трудівниці на честь Восьмого березня, а в неї надої візьмуть і впадуть, що тоді? Хіба люди не колотимуть нам очей? Добре, якщо тільки свої сільські, а якщо і в районі помітять? І спитають, чом недодивились? Та поставлять нам на вид, що роздуваємо авторитети, станемо посміховиськом на весь район!
— Але ж, Панасе Панасовичу! — скрикнув Чхур, бігаючи по кабінету.— Але ж!..
— Корми й погодні умови таки можуть підвести кандидатуру,— заперечив бригадир Варений.— Маємо зважити всі обставини.
— В мене теж є ідея,— сказав агроном Ясненький, і зморшки на його обличчі опромінились усміхом.
— Як звати вашу ідею?
— І не повірите, мабуть, Панасе Панасовичу...
— Повірю, кажіть.
Агроном підійшов до вікна, задивився в темряву ночі, посмуговану чорними скелетами дерев. Обернувся — дрібні й жовті, як зіпсований горох, очі світились незвичайною урочистістю.
— Пропоную Мартоху Шарабуру!
Від здивування нижня губа в бригадира Вареного відвисла й жалібно затремтіла, наче самотній листок на пронизливому осінньому вітрі...
— Та вона ж стара баба! — вихопилось у зоотехніка Чхура, який сполотнів од почутого.— Та не буде баба дівкою! Ото й справді, що міс Телепеньки! Тільки на мітлу її треба посадити! Або в ступу! Або на кочергу!
— В чому ідея... вашої ідеї? — оговтуючись, поспитав бригадир, хоч обличчя його жовте й зоставалося скривленим, наче він обпікся вогнистим перцем.
— І добре, що не буде дівкою! — похмуро мовив агроном до ошелешеного зоотехніка Чхура.
— Що ж тут доброго?!
— Значить, не підведе. Значить, не знеславить. Значить, залишиться при тій славі, що нажила раніше, за свого дівоцтва та жіноцтва.
— Баба Мартоха не знеславить, це вже точно,— з таким сарказмом згодився Чхур, що, либонь, від ядучості того сарказму могли б зів'янути вазони на підвіконні.
— Так, Мартоха Шарабура зостанеться при тій славі, яку нажила! Згадаймо, які вона мала колись урожаї сої та чумизи! А потім хіба не шанували її за кок-сагиз? А яких домагалась центнерів на цукровій плантації! А потім скільки мала кукурудзи по всій площі, закріпленій за ланкою! Та вона цю королеву порала й квадратно-гніздовим способом, і всякими способами! Якби інші жінки тепер так робили в колгоспі, як колись Шарабура, то де вже ми були б!