Може тому, що добре намерзлися, усі троє стали злі, як собаки: хапали хлопців і дівчат, що, нічого не підозріваючи, простували поодинокими парами стежкою, та й турили до сільбуду колишнього, а тепер наче в’язниці: вікна віконницями законопачені, ще й навхрест забиті дошками, а на дверях — замок отакенний. Ще й холод — наче у льодовнику.
— Догадаєтесь, як погрітися!— шкірив зуби Корній, замикаючи двері за черговою парою.
Попалися й. Галя з Миколою. То цих уже розлучили: Галю — в сільбуд, Миколу — в управу. Вели і вже по дорозі штурхали в спину прикладами: через тебе, заразо, довелося стільки померзнути!
А як тільки ввели, то й почали бити хлопця...
Били, кажуть, Гордій та Корній, а Пилип ніби не бив — стояв наче на варті. Він потім і Уляні з плачем казав: "Я, тьотю, не бив!" — як просився од смерті. Але хто міг те перевірити? Люди чули буцімто лише крик і стогін, що лунав із-за вікон завішаних, та гупання, мов на току: ото саме Гордій із Корнієм товкли чобітьми нещасного хлопця. На смерть товкли, щоб уже й не звівся ніколи. Г ордій бив у груди, під серце, Корній же цілив у обличчя: мстився Миколі за те, що той був красивий і на нього задивлялися дівчата.
А коли Микола знімів і вже навіть, здається, й не дихав, заходилися коло горілки. Одхекувалися, мов після важкої роботи. Налили повні кухлі, ще й гукнули Пилипа:
— Пий, щоб болячка не взяла!
Пилип налякано обійшов непорушне, в долівку утоптане тіло, ухопив жадібно кухоль: його аж трусило — чи то від холоду, чи то від страху.
Випивши, вирішили одвезти Миколу в район. Як злісного порушника комендантської години.
Він ще, здається, дихав, принаймні Пилип потім казав, що Микола був ще живий, коли його несли на підводу, а помер уже в дорозі. Перед отією баюрою, що не висихала ні влітку, ні взимку, буцім Корній перший помітив, що Микола вже не дихає, і гукнув, щоб зупинилися.
— Що там? — спитав Гордій невдоволено: він правив кіньми.
— Микола, здається, помер.
Гордій зсунувся на дорогу, зайшов з того боку, де лежав непорушно Микола. Задер закривавлену сорочку, притулився вухом, прислухався.
— Цитьте!— гукнув сердито на поліцаїв, хоч ті й так стояли завмерлі. Послухав, послухав, звівся, сказав:— А й справді подохнув. Ото, який тонкошкірий!
— Що будемо робити? — Корній перелякано: йому вже ввижалися суд і в’язниця. Бо німці, кажуть, свавільства не люблять.
— А нічого!— відповів сердито Гордій.— Укинемо у воду, нехай думають, що втікав та втопився.
Так і зробили. Стягнули Миколу з воза, розгойдали та й пожбурили на середину баюри. На крихкий ще льодок, що одразу ж і провалився під тілом.
Про смерть свого сина Уляна дізналась не перша. Вона чекала Миколу всю ніч, думала: загулявся в Палажки, а вранці її гукнула перелякана на смерть сусідка. Діти її побігли до лісу по хмиз та й наткнулися на вмерзлого в кригу Миколу. І Уляна, в чому була, метнулась до Лісу...
Дід Ілько, не старий ще тоді чоловік, побіг слідом за нею. Ухопив тільки сокиру: вирубувати хлопця з криги.
— Довбаю, а вона голими руками кригу товче. Шкіра обдерта, кров цебенить, а вона лупить ту кригу, мов несамовита. Ледь її одірвав...
Вирубав потім Миколу, бо воно хоч і на весну повернуло, а лід, я вам скажу, за кіч на долоню наріс, вирубав, та й понесли нещасного хлопця в село.
Несли — Уляна не казала ні слова. Хоч би заплакала, застогнала — мовчить, як німа. Тільки вже як занесли до хати та поклали в ліжко, та вона повернулась до мене, то я аж одсахнувся: таке в неї стало обличчя. Сіре, аж чорне, а очі так і палять... "Мо’, помогти що, Уляно?" Глянула так, що мене аж за горло здушило. Ніколи ке плакав, а тут хоч бери та й реви, як дитина. "Не треба нічого... Залиш мене з сином..." Виходив, оглянувся, а вона кожухом Миколу вкриває... То я вже сам, прийшовши додому, взяв лопату та й викопав яму. На кладовищі, поряд із Микол и-ним батьком...
Дві доби пробула наодинці з сином Уляна. Приходили люди, стукали в двері, а в хаті мов вимерло. Лише іноді озветься, глухо, як із могили: "Чого вам?" — "Мо’, помогти чим, Уляно?" — "Спасибі, вже помогли". І люди розходились, похитуючи головами: зовсім збожеволіла жінка, а Уляна третього дня врешті вийшла з хати. Дістала дошки та й стала стругати домовину. Стругала дошку по дошці, і той шваркіт заліза об дерево моторошно котився селом, і село, здавалося, його тільки й чуло.
Не звала на поміч нікого: сама збила труну, сама спорядила її, сама й сина до неї поклала. Аж тоді одчинила навстіж ворота, щоб, хто хоче, йшов прощатися з сином.
Люди й ішли: хто так, а хто і з оглядкою. Адже не своєю смертю Микола помер: закатувала поліція. То хто його знає, яким оком гляне потім на тебе Гордій.
Поплакали, позітхали та й понесли покійника з хати. Несли Ілько і ще кілька чоловіків, Кащукових родичів. Уляна ж ішла поруч, не спускаючи погляду з сина: то саван поправить, то безсмертник засохлий, бо в той час ще нічого не встигло розквітнути, хіба тільки проліски.
Йшла Уляна — і ні пари з вуст.
Аж біля Гордієвого двору стрепенулася:
— Заждіть!— підійшла до воріт, різко постукала: — Гордію!
Там довго не озивалося. Валував тільки пес, намагаючись обірвати ланцюг: лютішого пса не було, кажуть, в усій Рогозівці.
— Гордію!..
Аж тоді одчинилися двері: на порозі виріс Гордій.
— Чого вам? — буркнув понуро.
— Іди-но сюди!
— Я й звідси вас бачу.
— Ходи, тобі кажуть!— аж заклекотало в горлі Уляни.
Гордій знизав плечима, знехотя підійшов до воріт. І, коли він повис над воротами, понурий, як ніч, Уляна не до нього звернулася — до мертвого сина:
— А подивися, сину, хто тебе вбив...
— Ну, ви!— одсахнувся Гордій.— Несете, то несіть, нічого тут!
— Запам’ятай його, сину!— наче й не чула Уляна, і голос її аж дзвенів.— А мати твоя увесь вік пам’ятатиме. Запекла собі в серці...
Рушили далі, і люди вже хто йшов, а хто й відставав потихеньку, щоб не накликати на себе біди, бо несамовита жінка ота й біля Корнієвого двору зупинялася, й біля Пи-липового і промовляла одні й ті ж-слова, звертаючись до мертвого сина. І очі її горіли, чорно і моторошно.
Поховавши сина, Уляна мов ще більше здичавіла. І до того з людьми особливо не водилась, а це й зовсім од усіх одвернулася. Вийде хіба що по воду, до колодязя, та й то удосвіта, щоб нікого не стріти. Набере води і пошвидше до хати. Зачиниться, законопатиться і наче не живе на світі людина.