Тріскіт пішов очеретами такий, мов хто гнав табун коней.
Уляна якийсь час прислухалася, а тоді стала похапцем збиратися. Підперезалася Гордієвим ременем з наганом, однесла до човна нехитрий свій скарб, склала в носі. Примостила зверху гвинтівку, дулом наперед, щоб можна було одразу вхопити і вистрілити, взяла жердину, стала в човен.
Уляна одпихалася жердиною од мулького дна вправно і дужо. Вода аж кипіла під човном, аж джуркотіла, а вона все швидше й швидше гнала його вперед, бо мала проскочити Твань спершу, ніж поліцаї одріжуть їй шлях. Там, попереду, простягалося Рівне — плескатий пагорб, що відгороджував болота од Сули, і лише єдина звивиста проточка, заросла по обидва боки очеретами, прорізала той пагорб. І якщо Уляна не встигне до неї, їй доведеться вертатися назад.
Вона вимахувала й вимахувала жердиною, штовхаючи човна, а тріскіт усе наближався, тріскіт і плюскіт весел об воду — насувався велетенським півколом, так наче не деся-ток-другий човнів — ціла флотилія рухалася навперейми Уляні.
Уляна все відпихалася, а проточки не було й не було, вона вже подумала, чи не проскочила часом, чи не повернути назад, бо тріскіт і плюскіт уже лунав прямо перед нею, як нарешті ліворуч зблиснула вузесенька смужка води, гостинно розсунула свої береги.
Запливши в протоку, Уляна ввігнала човен у очерет, замаскувалася, зачаїлась. Усе в ній аж горіло, але вона стереглася навіть зачерпнути води, бо весла плюскотіли вже поруч.
Ось проплив перший човен... за ним другий... третій... четвертий... Уляна вся напружилась, стискаючи гвинтівку, але ніхто з поліцаїв не здогадався завернути в протоку, всі гребли в бік острова, і коли плюскіт став віддалятися, вона дозволила собі напитися води.
Витерла мокрі губи долонею, випросталась.
Хоч сонце ще не зійшло, вже зовсім розвиднілося. В небі не було жодної хмарки: високе, бездонне, воно дихало отією особливою свіжістю, яка можлива лише весною, та й то не кожного дня. Воно наче цвіло, блакитно га ніжно, воно аж тремтіло тим цвітом, непорочно і чисто, і така туга за прожитими роками пропекла раптом Уляну, такий жаль за тим часом, коли вона мала чоловіка і сина, що в неї аж защеміло в очах. Уляна похапцем витерла очі, оглянулася сердито, наче хто підглядав за нею, знову взялася за жердину: мала, поки не пізно, перехопитись через Сулу, на той бік, де тяглися ще більші та непрохідні їді болота.
Перед самою Сулою ввіткнула човен у берег: треба було пересвідчитись, чи не чатує хто на Рівному. Узяла гвинтівку і, пригинаючись, розсуваючи очерети, щоб не затріщало, видерлася на крутий берег, обережно виглянула й завмерла.
Поліцаї стояли, розтикані, мов вербові кілки, вподовж Сули, лицем до Рівного й Твані. В кожного напоготові як не гвинтівка, то автомат, і вся ота зброя спрямоване туди ж. Тільки біля протоки не стирчали ще поліцаї — вони сюди саме підходили, і попереду йшов отой німець, а поруч із ним, відступаючи поштиво на півкроку, хтось із поліцаїв.
Уляна лежала, застигла, а в голові вже билася думка, що вона іще встигне через Сулу, якщо негайно ускочить до човна.
Звелася тихенько на лікті, готова одповзати назад, глянула ще раз на озброєну групу, яка наближалася. І той погляд вирішив усе: Уляна впізнала Корнія.
Корній ішов поруч із німцем, з гвинтівкою під рукою, і його довгі ноги весь час спотикалися, попадаючи то на горбик, то в ямку, а його мов крізь вальці пропущене тіло хилиталося то в один бік, то в другий. Корній ніс своє плескате обличчя, схоже на решето, прямісінько на Уляну, і її враз, наче блискавка, пронизала згадка про оина.
У неї аж почорніло в очах, а коли прояснилося, то зір її став крижаним і нещадним.
Знала вже, що не піде звідси нікуди.
Обережно, так обережно, мов кожен порух міг її видати, намацала гвинтівку, подала її вперед. Гвинтівка була мокра й холодна, і Уляна стала витирати її полою куфайки Витирала навпомацки, бо не зводила зору з Корнія: їй здавалося, що як тільки відведе очі, Корній одразу ж і зникне.
Притулила гвинтівку до плеча, стала цілитись. І коли вже прицілилась, і обличчя Корнієве загойдалося, наче на мушку наклеєне, їй враз здалося, що гвинтівка розряджена.
Вона вся аж похолонула, аж піт зросив лоба. Смикнула гарячково затвор — набій виповз, одсвічуючи жовтою латунню, і таким красивим здався Уляні, таким рідним та дорогим, що вона ладна була його цілувати.
Тепер знову цілилась, довго і старанно. Злилася з рушницею, як із живою істотою, подумки розмовляла з нею. "Не підведи ж!" — "Не підведу!" — "Поціль же!" — "Поцілю!"
Обличчя Корнієве знову гойдалося на мушці. І жодна сила в світі не могла його врятувати.
Сухо, різко і зло тріснув гвинтівочний постріл. Корній ступив іще крок, ,а гвинтівка вже йому падала з рук, а з дірки поміж бровами так і чвиркнуло кров’ю. Він падав, наче ламаючись,— у колінах, у спині,— набік і навзнак, і Уляна пильно дивилась на нього: чи не обдурює, чи й справді мертвий? — і прогавила німця.
Німець тікав, аж лопотіли поли мундира. Біг, пригинаючись, вихиляючи задом, шпарив, аж ошмаття летіло, і Уляна поспіхом вистрелила двічі підряд і обидва рази промазала. А коли пригадала, що в гвинтівці лишилося всього два набої, і стала цілитися ретельніше, німець ураз щез — наче провалився під землю.
І вже звідти, з невидимого підземелля отого, закричав щось сердито до поліцаїв, що з першим же пострілом попадали всі, як один, мов підкошені.
Поліцаї, однак, не дуже поспішали на той крик — припадали до землі, мов до рідної матері. А що німець і далі волав, мов недорізаний, вони врешті стали сповзатися до нього, притискаючись з усіх сил до землі. Та Рівне лишалося Рівним, Уляна добре бачила голови, й спини, й задерті до неба сідниці, і могла б їх постріляти всіх, аби мала вдосталь набоїв. Тож, вибравши найтовстішого, старанно прицілилась і спустила курок.
Той закричав, наче заєць, затіпався й застиг. І лише тоді поліцаї, що враз усі уклякли на місці, почули люту команду німця і стали стріляти в бік Уляни.
Стріляли так рясно і запопадливо, що Уляна вмить була засипана зрізаним очеретом. Кулі так і чмокотіли довкола, в обличчя Уляні аж бризкало, та вона й не подумала од-повзти назад та сховатися: знала, що мусить померти, що доживає останні хвилини.