— Йди!—вже закричала Уляна, і не встиг Пилип і кілька кроків ступити, як вона вистрілила йому прямо в потилицю: пожалівши в останню хвилину, не схотіла, щоб він помирав у муці та страсі...
Цього разу в село набилося ще більше поліції. Прикотив навіть німець, і його найбільше боялися люди, коли їх по одному стали тягать до управи. Хоч німець і не кричав, кричали поліцаї, перед ним вислуговуючись, кричали та ще й били, а німця мов усе те й не обходило: сидів собі, наче аж нудьгуючи, і холодні очі його бралися сонною поволокою.
Лише одного разу він і виявив якийсь інтерес — це коли привели діда Ілька, молодого ще тоді чоловіка. Привели та й сказали, що оце і є той — щирий приятель Улянин. Лише тоді "німець звівся, підійшов до Ілька, наказав йому покласти руку на стіл.
— Руку! Руку!
Він добре володів нашою мовою, десь, видать, спеціально вивчав її, а може, й жив колись серед наших людей — хіба їх мало було, отаких, у війну. 1 коли Ілько поклав на стіл руку — долонею вгору, німець вийняв із рота сигару ("Таку смердючу, Андрійовичу, що чортам тільки її і смалити") та й увіткнув гарячим кінцем у долоню.
Німець стояв і дивився — не на долоню, де аж шкварча-ло,— а на Ілька, і ні злості, ні роздратування не було в його холодних очах, тільки млява цікавість, Ілько ж теж не на руку свою — дивився на чужинця. Вони так і стояли один супроти одного, якісь аж застиглі, мов із каменю вирізьблені, поки й сигара погасла, аж тоді німець одірвав її од долоні, кинув додолу, схвально сказав:
— О, ви є справжній мужчина!
І наказав одпустити Ілька.
Іще: коли стали збирати всі до одного човни та звозити докупи — під охорону поліції, наказав не чіпати лише Ількових човнів, і дід Ілько, не старий іще тоді чоловік, аж посміхнувся про себе: "Та й хитрий же ти, німче! Але й у нас у голові не полова!" — і не ступив до води ні ногою, бо знав, що за ним пильно стежать: чи не попливе провідувати Уляну.
Так село було одрізане од води. А що таке для Рогозів-ки вода, те можна зрозуміти по-справжньому, лише поживши в цьому селі. Це не тільки риба — додатковий харч у скрутні години, не тільки засіб сполучення, а й сіно, і паша для худоби, і гуси, й качки. Не раз протягом дня можна почути, як мати гукає малого: "Миколко, а попливи, синку, на Рівне та глянь на корову!" І Миколка хапає весло, вдвічі довше од нього, ледь одпихає човна та й шпарить на Рівне, де на паші — людські корови. Тож німець, який оддав цей наказ, не тільки мав на увазі позбавити Уляну будь-якого спілкування з селом, а й штовхнути кого-небудь на те, щоб її видати, донести на неї. Бо не може того бути,— розсудив, певно, німець,— щоб у селі не виникло роздратування проти Уляни, через яку на столі ні рибини.
Я не знаю, чи ремствувало в ті дні село на Уляну. Може, люди й ремствували, кожне про себе, але минав тиж-день-другий, а в управу так ніхто й не зголосився, і німець, розчарований, зібрався в район. Поліцаї ж лишилися, і їх треба було годувать-напувати, і щодня різали для них як не теличку, то підсвинка,— крику було та плачу як не в одному дворі, то в іншому.
Отут і виплива в нашій розповіді Матвій Заболотний.
Признатися, для мене не дуже велика втіха — писати про нього. Відчуваю нехіть до цієї людини, якусь непоборну відразу, і виводити його на чистий папір для мене все одно, що заводити якогось брудного п’яничку в охайну та чисту кімнату. Але що маю робити: Матвій відіграв таку роль у подальшій долі Уляни, що я мушу возитися з ним.
Заболотний і нині живе в Рогозівці, на тім самім подвір’ї, де народився, виріс, одружився й завів двох синів. Сини, щоправда з ним не живуть — подалися геть із села. Один, кажуть, до Києва, а другий десь аж на північ. Може, тісно стало в батьковій хаті, а може, спішили вибратись із-під лихої батькової тіні, що падала мимохіть і на них, тільки до Рогозівки не навідуються і майже ніколи не пишуть.
Я пішов до Заболотного вже перед тим, як мав виїжджати з села,— тягнув до останнього.
Мимо двору Матвієвого я вже проходив не раз.
Двір його чимось нагадував стародавню фортецю, бо такого високого тину не було в усьому селі. Чи то людина не хотіла, щоб до неї заглядали, чи сама не воліла бачити інших, тільки тин доплітався аж тричі: так і стояв, смугастий,— унизу геть чорний, вище — трохи світліший, а ще вище — зовсім майже білий. —
Стрілися посеред двору: господар вийшов із хати, мене, мабуть, побачивши, бо я, намацавши клямку у хвіртці, попер, не питаючи згоди. Дід Ілько так і пораїв:
— Прямо йдіть — не достукуйтесь. То такий, що й не вийде.
— Добрий день!— привітався якомога чемніше. На що пролунало не то "здра", не то "ра",— не скажу, щоб дуже гостинно.
Матвій стояв незрушно й понуро. Погляд його увесь час оббігав мене, слизькі очі його не давали за них зачепитися, роздивитись, які вони в нього. Я й досі не знаю, карі вони чи сірі, темні чи світлі. Знаю лише, що неспокійні.
Іще його зраджували руки. Хоч як він намагався зберегти спокій, руки його весь час ворушилися, і він, приземкуватий, опецькуватий, когось мені дуже нагадував... От тільки кого, я там, на подвір’ї, так і не міг пригадати.
Пригадав уже пізніше, коли повернувся до діда Ілька.
Матвій схожий був на черепаху.
Ба^Іив її біля річки, зловлену дітьми і покладену на панцир, щоб не втекла. Черепаха лежала, безпомічна, безперервно ворушачи лапами, і той рух, безнадійний той пошук опори мене найбільше вразив: я ще довго краявся думкою, що не допоміг їй стати на землю.
Ворушив руками й Матвій. І не дивився на мене.
Він не виявляв особливого бажання вступити зі мною в розмову: на всі мої розпити відповідав однією й тією ж понурою фразою:
— Я своє одстраждав.
Не одбув чи одсидів, а — одстраждав.
Відчував, мабуть, себе й досі невинно покривдженим.
Коли я повернувся од Матвія та поскаржився дідові Ількові на невдалу розмову, той лише плечима стенув:
— А що б ви од нього хотіли! Я ж вам казав.— А тоді поцікавився: — Мене не згадував?
— Ні.
— Жаль... А то почули б, як він мене любить... Я ж на суді свідком виступав проти нього. Коли йому десять років пришили.
— Всі десять і одсидів?
— Усі до копієчки. Та що такому станеться! Такий і на сковороді розпеченій раюватиме.