Українських підстаршинських кадрів у Дивізії майже не було. Кілька з них, що служили в польській чи совєтській арміях, мали модерний вишкіл, а більшість (колишні підстаршини з 1914-20 років) не була придатна до фронтової служби через свій вже старший вік. Зате їх можна було використати в постачанні. В загальному, їхня характеристика була подібна до вищеописаної характеристики старшинських кадрів. Таким чином весь підстаршинський корпус для бойового з'єднання треба було щойно створити.
Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця — у протилежність до росіянина — спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці неґативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, випливаючі з глибини душі, характеризують ляймотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть.
Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю українця. Одночасно основні духові й матеріяльні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею — матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він не радо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-якого прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми, німці, називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка. У нього виробився нахил до "ходження крутими стежками", що, безперечно, спричинила столітня неволя, у якій лише такими засобами можна було будь-що осягнути. Українець дивиться на життя з естетичної і чуттєвої сторони. Завдяки лагідним кліматичним умовам, які уможливлюють відносно легкий обробіток землі, у нього витворився певний рід звички, що, одначе, далеко стоїть від лінивства. З другого боку, його сумне історичне минуле, — та й нещасливий сучасний стан, — зробили його недовірливим і замкненим у собі. Він веселий, привітний, традиційно гостинний, але не легко приступний. З ним не легко швидко встановити приятельські відносини. В особистих справах він більш стриманий, ніж настирливий.
Такі головні риси характеру українця відомі тим, які тісно з ним співпрацювали. Для більшости німців прикмети українців були незнані; для них українці були такими самими людьми як німці. А якщо створювалися непорозуміння, спричинені різницею психіки, тоді німці, замість шукати вини у себе самих, дуже скоро приписували її українцям. Такі непорозуміння, викликані неправильним розумінням або незнанням психіки інших людей, тягнуться червоною ниткою крізь усі наступні розділи цієї книги.
Маса української молоді, що опинилася у Дивізії, зовсім не була підготована до суворого дисциплінованого життя. Не маючи особливої схильности до військового життя, вона з трудом переставлялася до ролі вояка, що могло приходити поступово, крок за кроком. Українці потребували великого зрозуміння, вибачливого підходу та лагідного слова від своїх німецьких інструкторів, до яких вони мали повне довір'я. З таких причин, на початку Дивізія нагадувала більш докупи зігнану юрбу, ніж дисципліновану військову одиницю. Хто знав обставини, цьому явищу не дивувався — для Дивізії було потрібно часу.
Харчування було ще іншою проблемою для Дивізії. Українці за звичкою багато їли, головне масних страв. Тому їм звикати до поживних, але малих військових порцій доводилося дуже важко. Ще один клопіт справляла звичка українців носити штани на поясі, замість на шлейках. Шлейок, що їх дістали українці, вони не носили, бо не звикли до них. До підперізування вони вживали ремені від крісів і вуздечок, які крали. Цю звичку вигадливий Паліїв пояснив ось як: українці звикли мати почуття ситости в своєму шлунку. Вони тому підперізуються, бо при порожньому шлунку можуть стягати свій живіт на одно чи два очка більше. Тим способом вони затримують почуття ситости і контролюють почуття голоду. А тому, що німецькі військові порції є малі, вони мусять підперізуватися. Очевидно, німцям, з їхньою типовою звичкою щодо організаційного порядку, годі було зрозуміти таку логіку. Серед вояцтва панував добрий настрій і дух товариськости. Хоч шухляди і шафи не замикалося на ключ, майже не траплялося крадіжок у товаришів.
Німецький персонал Дивізії походив з поліції; його відряджено з єдиної в німецьких збройних силах поліційної дивізії. З вермахту прибув лише начальник штабу Дивізії, автор цієї праці. До його завдань належали: допомога командирові Дивізії при організації, вишколі та тактичному командуванні. Він служив в артилерії, у 1943 році закінчив академію генерального штабу і був призначений до штабу сухопутних військ. До Дембіци приїхав 10 січня 1944 року.
За малими винятками німецькі старшини й підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної Дивізії. Через дуже молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі, вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування людьми. Кращі з них ще могли добре провадити фахове навчання, але не вміли встановити людських відносин і через те не здобули собі довір'я українців. Деякі з них, і то, на жаль, головне старші, прибули до Дивізії з наперед виробленим неґативним наставленням як до українців, так і до Дивізії, яка, на нещастя, ще й називалася "галицька". [9] До того всього, маса молодого німецького основного складу, хоч відбула коротке, чисто ремісниче, вояцьке навчання, ще не була вихована у вояцькому дусі. Багато з них були зарозумілі, частково на підставі їх успіхів на фронті. Зате бракувало добре вихованих, солідно вишколених, випробуваних німецьких старшин і підстаршин. Деякі з них мали надто багато сумнівів, а деякі жадних. Часто-густо панував сильний нахил до пияцтва. Очевидно, між німцями були добрі старшини і підстаршини, які з запалом і посвятою віддавалися своїй праці. Завдяки своєму характерові і знанням, вони здобували чималі досягнення, хоч як важкі були їх завдання. Але таких було небагато.