Так міркував собі батько, їдучи вже ходою. Сонце бралося заходити. Кінь щораз-то постогнував і приставав. Треба було припочити.
Опинився над берегом якоїсь річки. Розсідлав коня й пустив його пастися. Назбирав сухої верболози й розпалив багаття. Та нічого було йому варити. Шукав по кишенях і нащупав гаманець із золотом, яке йому дівчина передала при від’їзді.
"От золото,— думав,— яке мені ця добряча шляхтянка в руку всунула. Було б за що погуляти в місті. А тут, у степу, одного сухаря за це не добудеш".
Шукав далі при сідлі в мішку, куди звичайно набирають зерна для коня. Нараз знайшов вузлик із харчами, що його пов’язала дівчина йому на дорогу: буханець хліба, кусок сиру, цибулю і добрий шматок печеного м’яса. Кинувся на все це, мов голодний вовк.
"Цього стане на чотири дні. Добра дівчина... Погано я зробив, що не забрав її з собою. Обіцявся їй повернутися. Та не знаю, чи сам вернуся".
Кінь уже підпасся, напився води й почав качатися з боку на бік, випростовуючи свій змучений хребет. На Зарубу напала знемога. Дуже спати хотілося. За коня не боявся. Козацький кінь від козака не втече. Навіть не мав сили, щоб устати і припняти його. Закурив люльку, поклав голову на сідло, прикрився кобеняком і вмить заснув.
Та козак спить у степу одним оком і одним вухом. До його вуха долетів тупіт кінських ніг. Заруба відразу прочуняв. Багаття погасло, жевріло ще кілька вугликів. Він прикинув туди хмизу й освітив найближчу околицю. Помітив тупіт лише одного коня! Та все ж треба було вважати. Поклав біля себе обидва набиті пістолі й чекав. Нарешті тупіт приблизився, і Заруба почув жіночий голос:
— Не стріляйте, батьку, це я.
Чорнобрива дівчина! Заруба виразно побачив у сірім тумані її зариси. Заіржали обидва коні, дівчина прискочила до багаття.
— От я вас таки здогонила, батьку! Тепер уже мене у степ не проженете.
— Це ти, панночко? Я б ніколи не сподівався тебе тут стрінути.
Він іще більше дивувався, коли з коня зіскочив молодий козак і впав на землю біля ніг Заруби. Здавалося — зімлів. Заруба взяв дівчину на руки, поклав на свою лежанку та прикрив кобеняком...
— Бідна дитина, знесилилася...
Набрав хмизу й розвів вогонь.
— Коли вже така Божа воля, то я тебе не кину. Хоч ти й шляхтянка, та таки хрещена душа.
— Коли я під вашою рукою, то нічого мені боятися. Знаю, що ви постоїте за мене, не дасте бідній сиротині кривди заподіяти.
— Не бійся, дитино, життям своїм за тебе заступлюся.
І не стямився, як дівчина підвелася, схопила його за руку й сильно поцілувала. Із її очей покотилися сльози, кілька з них упало на грубу руку козака.
— А тепер, дитино, бери ось трохи хліба та м’яса, що ти мені дала в торбу, та лягай ось тут та проспися. Незадовго треба буде нам їхати далі.
— Припасів доволі набрала я. Там усе при сідлі прив’язане,— казала дівчина вже крізь сон.
Заруба прикинув палива до ватри, пішов до коней, розсідлав коня дівчини й пустив його на пашу, а сам забрав сідло й поніс до вогню. Сідло було доволі важке. До сідла був приторочений мішок із харчами. Присів при ватрі й закурив люльку.
"Що мені з бідною дівчиною робити? Не покинути ж її самої у степу. За нею десь батько побивається, у Крим гроші на викуп шле. Я її ще не розпитався, хто вона та звідкіля. Шляхтянка, то — шляхтянка. Найкраще по дорозі заверну на Київ і там її в якоїсь родини приміщу. А вони вже подбають, щоб її до батька відіслати".
Він устав і поправив ватру. Треба було вибиратися в дальшу дорогу. Пішов до коней і повитирав їх сухою травою.
Від його рухів дівчина прокинулася. Всміхнулася до Заруби:
— Добрий день, батеньку!
— Добрий день, доню. Поїла б що-небудь. Там іще дещо залишилося.
— Не турбуйтеся. Я набрала всього стільки, що до самого Петербурга стане...
— Знаєш, дитино... мені годі буде брати тебе до Петербурга. Збочимо з дороги — я тебе підвезу до Києва й там передам тебе якійсь сім’ї, щоб тобою попіклувалася.
Дівчина затурбувалася.
— Як же вам із моєї причини тільки дороги накладати і втрачати дорогий час?
— А що ж мені робити? — сказав Заруба, розкладаючи безрадно руки.— Не лишу ж я тебе в степу на поталу бузувірам. Ще тебе захоплять та продадуть...
— Спасибі вам, батьку, за ваше добре серце. Та я заздалегідь обміркувала собі, як воно буде. Добре, що ви мене з балки не забирали відразу, бо ж тоді треба було б забрати всіх. А як вам із тільки дівчатами воловодитись? Люди б із вас сміялися. Я вже тоді поклала собі, що вас здогоню. Тим-то й дала вам слабшого коня, а для себе залишила бистрішого, щоб не довго було за вами гнатися. Вже тоді я погадала собі, що поїду з вами до Петербурга,— може, вам у пригоді стану. А щоб мене ніхто не пізнав, я обтяла собі косу й переодяглася за козака. Чому ж би я не могла їхати з вами як ваш чура або син? Як собі гадаєте, але певно не пожалуєте того. Мені страх шкода вашого Остапа... Я була б дуже щаслива, якби могла де в чому допомогти вам, щоб його визволити. Я — панська дитина, шляхтянка, тим-то й незгірше за козака держуся на коні і стріляю з рушниці неабияк.
Заруба здивовано дивився на дівчину.
— Бачу, що ти козир-дівка, хоч і не знаю, хто ти, хто батьки твої...
— Я називаюся Марія Сваричевська. Я дочка Миколи Сваричевського, багатого шляхтича; виросла на Поділлі над берегом річки Хмільника. Мене вже дома жартівливо козаком прозвали. Я любила волю, герці на коні по широких подільських полях, з рушницею на плечах. І це мене згубило. Одного разу я задалеко загналася й наскочила на невеличкий татарський загонець. Мене піймали на аркан і тій клятій відьмі в балці продали. Там я терпіла страшні муки. Побачила я, що, впираючись, нічого не вдію, то й пустилася на хитрощі. Почала відьму вмовляти, що мій батько викупить мене хоч би й за які великі гроші. Я написала до батька листа, і шинкарка вислала його окремим післанцем. Післанець іще досі не вернувся. Може, його де по дорозі і вбили. Шинкарка не неволила мене, як інших дівчат, не замикала мене в льоху. Я могла ходити та їй прислугувати. А що була метка, то вона скоро до мене звикла. Але вона своїми відьомськими очима лякала мене, морозила, я не мала сили її наказам опертися. Так було аж до вашого приїзду. Хотіла я вас, батьку, остерегти, щоб того клятого меду не пили. Та шинкарка вгадала мої думки, прикувала мене своїми очима до місця, мені язик задубів. Так само хотіла я й Остапа остерегти, щоб пильнувався. І тут мені відьма не дозволила. Вона була з москалями у змові. Це мені важить на моїм сумлінні, і я вирішила собі, що всіма силами помагати вам буду, щоб його визволити. Коли я тепер ізгадаю, що в тому пеклі діялося, то ще й досі волосся мені дубом стає. Не кажу вже того, що ті бідні дівчата натерпілися. Але коли, було, який статечний гість до господи заблукає, то шинкарка із тим своїм без’язиким товаришем його так напоїть, що той уже ніколи не прокинеться. Тоді його обдирали до сорочки, і татарин кудись його прятав. Коли ви мені казали залишитися в балці, поки ви не прийдете мене визволити, то я того не могла зробити. її гості та приятелі, що в неї бували, знали добре, яке в неї велике багатство, і вони, що за її життя боялися, вважаючи її за відьму, тепер розібрали б усе поміж себе, а нас усіх поперепродували б татарам. А товаришок я теж не могла забрати із собою. Бо й як же пускатися в степ такій дівочій валці? І хоч як мені їх було шкода, я підождала, поки всі поснуть, вивела коня, навантаженого, чим було можна, і пігнала у степ...