Щоб показати всім злодійську перемогу,
Олег на берег вивів русаків
І з пагорба могутнього Дніпра
Рукою показав туди,
Текла куди
Дніпра нестримна хвиля,
А потім меч свій в землю застромив
І хижо він крізь зуби процідив:
"Тут буде центр Русі!
А їхні землі всі
Мені дадуть велику данину.
Країну ту
Мечем ми мусим підкорити,
Князь Новгородський тут повинен жити
У Києві-столиці!"
Не встиг Олег закінчити ці небилиці,
Як в очі цвігнула стріла,
Запущена з всіх сил з чужого лука,
З куща, де там була
Надійна засідка на нього.
Черкнувши йому скроню
Стріла урізалася в крону
Малого деревця.
Не застромивши в ката свого гострого кінця,
Вона, мов плачучи, завила.
В цю ж мить обличчя стало білим,
Нема і сліду тим промовам смілим,
Зціпив за горло жах.
Пройнявши ката страх,
Здавався він вже котеням мізерним.
А русаки уже вели
Стрункого й молодого юнака,
Чия рука
Зробила замах на Олега.
Дивився гордо він на тих катів,
Бо так хотів
Ту погань гидку розтоптати,
Яка вповзла до його хати
Хижацьким вбивцею чужим.
Коли стояв Олег вже перед ним,
Його юнак прошив немов мечем,
Пекучим поглядом очей
Ненависті страшної.
Олег від хвилювання щось сказав під ніс,
Перекладач сміливцю вже доніс,
Що князь великий хоче
Довідатись про ту мету,
Яка звела на ту
Дорогу вбивства князя.
Хіба ж не знав,
Що перед ним стояв
Великий князь нової вже Русі,
Що Київським прозвався.
Юнак тоді сказав:
"Ти вбив
Вождя мого народу,
Який дав згоду
Нести важку державну долю,
І захищати його волю
Від всіх ворожих зазіхань.
Ти батьківщину мою вкрав,
І мій народ вже встав
На смертну боротьбу з тобою.
Хоч я помру,
Й тебе я зараз не доб'ю,
— Той час настане!
Мій менший брат повстане,
Сестра у руки дасть меча,
Благословенна матір'ю мета
Скарати виродка такого,
Як злодія і дикуна,
Що обезглавив Україну.
Народу мого не убити,
Він вічно буде жити,
Примножувати і ростити
Через віки своєї нації красу
І нечисть всю оцю
Мечем навіки розіб'є
І в край свій принесе
Свою народну волю.
Я смертю розділяю його долю
В нелегкому шляху!"
Як блискавка в секунду цю
Стрілець накинувсь на Олега,
Олегу горло обхопив,
На землю повалив
І тут при всіх душив.
Його не можна було відірвати,
Щоб скарати.
Звільнившись,
Олег сказав усім стояти,
Віддихавшись, сам розрубав
Мечем сміливцю серце.
Юнак хоч мертвим вже лежав,
Та він всім показав,
Що смерті непокора
У помсту перейде,
Коли його народ прийде
У шані мукам помолитись,
І прикладом його не буде вже хилитись
У рабстві лютих ворогів.
Олег розкішно сів
На вже принесений прислугою стілець,
В його ногах лежав нескорений стрілець.
На другий день
Гаряче літнє сонце всім світило,
Всміхалися так мило
Високі ясени,
Спустивши віття на тини,
В дзеркальних водах стовбури
Гойдалися на хвилях.
В косому промені сюди
Прийшли дівчата до води
Купатись голими,
Коли вечірнє сонце йшло вже на спочинок.
Голівки їх ховалися у хвилях
Їх батька ніжного Дніпра,
Дівчат тих кожної коса
Іскрилася в промінні.
Тут була поряд осока
І в ній помітні якісь тіні.
Дівчата ближче підпливли
І всі налякані були:
Гойдали тихо хвилі
Вже мертві очі милі
На смертному чолі
Їх гетьмана Аскольда,
І їх сумні
Дівочі голоси
Без стиду і вагань
Вже кликали сюди
Тих парубків,
Що там неподалік від берега стояли
І довго вже на них чекали,
І лиш отямившись,
Дівчата згодом натягли
Сорочки,
На своє тремтяче і вологе тіло.
Коли згасав
Останніх променів заграв
І ніч кругом настала,
Зібралася громада
На березі Дніпра.
У квітах потопаючи стояла
Тут труна
Всієї України,
Не усвідомленої ще тоді руїни
І не одна гірка сльоза
Омила мертвого Аскольда.
Він як живий лежав
І хрест тримав
Рукою мертвою на грудях,
Над ним народ в журбі стояв,
Якому він віддав
Життя своє до крихти.
Труну піднесли парубки
І так несли
На верхні кручі.
У слід їм кидали пахучі
Дівчата квіти з рук
І їх душевних мук
Мочила вже сльоза,
Яка гарячою була,
Зігріта їх дівочим серцем.
Біля могили
Труну з Аскольдом опустили,
Всі разом Бога по молили
За упокій душі,
А потім всі
Прощалися з Аскольдом
В хвилини ці сумні.
І кожний брав землі
В обі долоні,
Тулив до скроні,
А потім ніжно цілував
І кидав у могилу,
Немов шматочок серця відривав.
Аскольда так засипали руками.
Щоб не згубилася роками
Ця домовина України,
Хреста поставили святого.
І з часу того
Пройшли вже не одні віки,
Але і нині там сумує
Нещасна доля України
І до сьогодні кат панує
Тримаючи народ в покорі і ярмі.
Маскуючи своє лице,
Він стер з лиця землі
Вже місце те,
Могила де була Аскольда!
Але тебе це, кате, не спасе!
Хотів би ти приспати все,
Що кликало народ до волі.
Насилля дикої сваволі
Ти видавав за рай.
Злодюго і тиране, знай,
Ніколи ні один народ
Тиранство не прийме за рай!
Народе України, встань!
Кругом поглянь,
Як душу твою обікрали,
Могили твої розтоптали,
Історію твою забрали!
Мечем ти славу воскреси
І волю в край свій принеси!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЯРМО І МЕЧ
Укривши гілля іней
Додолу низько посхиляв
І ліс, як зачарований стояв
В такім убранні.
Пташки співали ранні,
Що з вирію прибули,
Хоча й морози були,
Але вони вже чули через сни,
Прийдешні запахи весни.
Кінчався лютий в сніговім потоку
Дев'ятисот і сорок другого вже року.
Але ще сніг скрипів
Під важкістю саней.
Остап не відривав очей
Від матінки-природи чарівниці,
Він злегка підганяв коней,
Але його зіниці
Чомусь засмучені журбою.
Він віз з собою
Кохання щире юнака
Дорогою, яка вела
З Іскоростеня в Овруч,
Бо там жила
Його Гануся мила.
Вона занадто юною була,
І та причина заставляла критись,
— Не дозволяла одружитись,
Та баба Дарка все зробила,
Щоб їх кохання зберегти.
Ще має рік пройти,
Тоді вже можна слати старости,
А зараз, їй лише шістнадцять,
Йому ж за двадцять
І через рік буде ще п'ять.
Він бабу Дарку дуже поважав
І знав,
Що рішення її є справедливе
В її руках.
Він пригадав,
Коли ще був малим хлоп'ям,
Калину, матір баби Дарки
Як у той день ховали.
Тоді стояли
Осінні непогожі дні,
Такі сумні,
Як дні останні у житті
Старої вже Калини,
Останній крок зробивши до могили
З єдиним словом на устах:
"Аскольд мій милий!"
Коли труну спустили,
Вже теж стара, похила,
Одарка баба підійшла,
На край, кінчалась де могила,
У себе в пазусі знайшла
Торбину із землею,
Яку вона ще молодою принесла
З могили батька свого,
Аскольда, вічно молодого.
Припавши на коліна,
Стареча голова трусилась біла,
Одарка під Калиною схилилась,
Тихенько Богу помолилась
І землю цю святу поцілувала,
Калині біля голови поклала,
Щоб ця спокійно спала.
Коли ж вона на ноги встала,
Його, малого ще, Остапа, підвела
І так сказала:
"Мій сину, пам'ятай!
Ніхто так не любив наш край,
Знедолену цю матір Україну,
Як мої батьки.
Коли будеш великий ти,
Бажаю тобі того,
Щоб ти достойний був
Народу й роду свого!
Щоб ти зумів так покохати,
Як моя мати
Сміливого Аскольда!"
Остап ще пам'ятав крім того,
Що після поховання цього
Стареньку повели під руки,
Його ж малого взяв на руки
Татусь, той самий Мал,
Що сином другим був Одарки;
А мати поряд йшла
І сум в душі несла.
Від ласки її рук
Він доброту впізнав ще на світанні,
— Оксана це була! — З Кубані...