На другий день
В гостинній хаті у світлиці
Мал в непритомності лежав.
Йому компреси клали молодиці,
Але його вбивав у грудях жар.
Несли з навколишніх всіх сіл
Всіляке зілля і напої,
І різні там настої,
А молодиці не відходили,
Всі ночі і всі дні сиділи,
Вони, здавалось, серцем Мала гріли
— Їх почуття боліли
За скривджену ту долю,
Яка хворобою важкою
Перетинала шлях,
Яким хотіли нести волю
Їх рідні, молоді сини.
І все-таки спасли
Його від смерті,
Він навіть вже ходив по хаті.
Та були це вже дні весни,
Які несли на крилах квіти,
З яких плели вже діти
Собі вінки.
В таврійські ці степи
Зумів Він лиш прийти
У перші літні дні пекучі,
Де колосом гойдалися
Хліби пахучі.
Одного дня такого,
Чекаючи з надією від нього
Вістей із півдня України,
Чи об'єднається країна
— Великі сили русаків
Обклали жителів з усіх боків
Найбільших міст Полісся.
В Іскоростень, вже у примістя
У другій половині дня
Прийшла сюди кривава помста,
Яку княгиня Ольга принесла
І ні одну душу молитва не спасла.
Кривава Ольга йшла по місту
І смерть в крові росла.
Хто попадався їй під руку
Маленьким діткам, їх мамам
Кидала їх у муки,
Старим батькам
Виколювала очі,
А груди всім дівочі
Сікла мечем і кидала на купу.
Великий стогін місто вкрив
І кров текла невинна.
Ніхто ніколи не омив
Чужою кров'ю свого бруду
І дикості душі!
Народи всі
Завжди засуджують сваволю,
Що нищить людську гідність й долю
І людство роз'їдає,
Де над колискою співає
Тихенько мати серед ночі,
Де солодко закрились очі
У поцілунку вірного кохання.
Яка ж земля
Родила цю вовчицю,
Яка сюди прийшла
І смерть народу принесла,
Лише за те,
Щоб була сита
Її звірячість не омита
Людським добром?!
У Пскові Ольга та родилась,
Чому ж вона прийшла сюди?
Чому вона не задушилась,
Коли вовчицею родилась
На своїй тій землі?!
Чи винні діти ті малі,
Що трупом місто вкрили,
Вони народу не її,
А землі українські їх ростили?!
Народе мій!
Тебе сьогодні ще мордують,
І образ твій
В історії-брехні плюндрують,
Що наче Ольга ця,
Тобі духовного дала життя,
Гойдала у колисці
Великої Русі,
Що ми усі,
— Не ми, не українці,
А всі походимо з Русі.
Гануся під хлівом засіла,
Та так, що спереду видніла
Щілина на дорогу,
Яка тяглась вздовж огорожі.
Вона ловила постаті ворожі,
У мить їх брала на приціл,
І нею пущена стріла
Уже смертельною була.
Десятків два вона вже перебила
Кривавих, лютих ворогів,
Їй не страшна була могила,
Бо душу всю спалила
Ненависть, помста і образа.
Розлючена до сказу
На пагорбі, в вишневому саду,
На самому краю,
Щоб було все тут на виду,
Сиділа Ольга, як в раю.
По вулиці вже під конвоєм,
Косою прив'язавши до стремен коня,
По трупах навмання
Вели Ганусю в синяках і босу.
Її красу дівочу, косу,
Всю кров'ю перемили,
Коли зловивши, били,
А зараз волокли
У логово вовчиці,
Яка сама Ганусі кару дасть.
Але Ганусині зіниці
Не страхом перед катом цим горять
— Жагою помсти вже світили
І шкодою про те,
Що до могили
Послала мало русаків.
Ховаючи в собі поранень болі,
Нічим вже не зламаєш її волі
— Вона є вираз тої долі,
Яку народ її несе.
Вона цю долю розділяє
— Сама ж частинка його є
І все життя своє,
Ним подароване для неї,
Йому ввіряє
І все до крихти віддає.
За кроків два сиділа
В розкішному вбранні княгиня,
Обличчя жовте, як та диня,
У бік розставивши дві скули,
Її дрібненькі зуби
Світилися крізь губи,
Які були тонкі як мотузки;
Вони дрібний робили рух,
А то тягнулися до вух,
Немов порватися хотіли.
На лобі дві розкосих ямки тліли,
Де мали бути, як в людей
Місця ті для очей.
Безбарвний погляд викликав відразу,
Бо наче ніс проказу.
В Ганусі в почуттях,
В гарячих грудях
Забилось серце птахом.
Вона вперед рвонулась махом
І в морду плюнула княгині.
Від злості в тої "дині"
Зробились губи сині.
Кривава Ольга
Звеліла тут її скарати:
З Ганусі одяг весь зірвати
І голу прив'язати
До лави у саду
У всіх їх на виду,
І розпікаючи в вогні
Дроти стальні,
Крізь тіло прошивати,
До смерті так її карати.
Дівча всі губи свої покусала,
Але не плакала і не стогнала,
А Бога все благала,
Щоб швидше він
Свідомість їй забрав,
Щоб довше не карав
Страшним смертельним болем.
І тут здалось Ганусі, ніби полем
Вона летить,
Яке вкривається туманом,
А тіло вже не так болить
І серце не горить
В розжаренім вогні;
Перед очима путалися дні,
Щасливі і сумні
В її житті.
І от вони самі
Стоять з Остапом в житі,
Кругом гаї, дощами вмиті,
З очей його котилася сльоза,
Яка чомусь була
Червона ця краплина,
Тремтіла кров'ю та росина
Від ран її грудей.
Не витираючи сльозу з очей,
Остап поцілував її у губи
І так стиснув він її груди,
Що чорні аж круги
Пливли перед очима,
І заховалися в пітьмі.
Були навік уже німі
Її поля, гаї, які її зростили.
Княгиня потім наказала,
Щоб тут в садку лежала
Гануся мертвою на лаві цілу ніч,
А завтра на світанні
В години ранні
Вона собак всіх приведе
І тілом цим їх нагодує.
Ця ніч була чудова
І золотилася діброва
В промінні місяця дзвінкого;
Здалось Оксані, що такого
Природного земного раю
Немає більш ніде.
Вона із льоху вибралась таємно,
Який її від смерті спас,
На вулиці вже неприємно
Відчувся запах крові й диму
Запечених людських тілах
У спалених хатах.
Крадучись попід тин,
Як тінь, минула млин
І вийшла на узлісся,
Щоб розчинитися в лісах Полісся.
Зустріла там ще двох своїх людей,
Які ховались від очей
Кривавого тирана.
Вони їй про Ганусю розказали,
В уяві змалювали
Де труп її лежить.
Оксана не барилась ні на мить,
— Вернулась в місто
І знов крадучись попід тин,
Ввійшла в зелений клин
Сріблястого в промінні саду.
Ховаючись за крону,
Вона вже бачила з далека лаву,
З якої аж додолу,
Звисала рідна їй коса.
Оксана прямо підійшла,
Забувши небезпеку
Упала на коліна
І голова її сивіла,
Від болю в серці мліла
Над тілом скривдженим ворожою рукою.
Таке ще молоденьке личко рідне, своє,
Вона в долонях довго ще ласкала,
А потім розв'язала
Прив'язані цим катом мотузки.
Немов живу, взяла на руки
І ніжно, наче забираючи на себе муки
Від цих страшних кривавих ран,
Які зробив тиран
На тілі у Ганусі.
Вона несла її поза городи,
Важкі жіночі ноги
Від цього всі в напруженні були.
Опівночі вони у двох прийшли
На цвинтар на могили
І підійшли туди,
Остапа очі де спочили.
Вона її легенько опустила на траву,
Поправила нечесану косу
І біля неї сіла.
Вдивляючись у риси милі,
Поцілувала у холодне вже чоло,
Воно у ній було
Душею її сина.
Пройшла одна,
Чи друга вже година,
Готовою була могила.
З Остапом тут, рука об руку
Ганусю ніжно опустила,
Обох перехрестила
І рідною землею їх укрила.
Спустивши голову,
Стояла до світання,
Яким нестерпним було це прощання
З її дітьми,
Які так передчасно в землю полягали
У боротьбі за свій народ
Ще зовсім молоді життя свої віддали.