Учителька

Сторінка 2 з 9

Дмитренко Марія

Свою віру дитини, вихованої комсомолом, Таня хотіла передати і цим тридцятьом босоногим Івасям і Ганусям, що засіли в лавках її четвертої кляси.

На вступ вона придумала зворушливу і гарну, на її думку, історію про малого Леніна. Вона пробувала розказати її дітям. Та діти, що зразу виглядали Тані, як тридцять витріщених, трошки переляканих її новою особою, жовтодзюбих писклят, під впливом її оповідання почали нагло перемінятись у злосливе шершеняче гніздо. Таня бачила, як вони зразу почали крутитися, а потім щораз голосніше шепотіти, а далі вже можна було чути і тут і там понурі півголосні викрики та найзлосливіші завваження на її адресу. Тані гаряча кров ударила в лице. Спочатку вона здивувалась і збентежилась, а потім обняв її пекучий сором і гнів. Вона була до глибини душі вражена і як учителька, і як ідейна большевичка.

Шум у клясі Таня опанувала. Та це не була її перемога. Вона відчувала, що засадничо розійшлась із своїми дітьми. Учителька і діти опівдні покинули школу, як два вороги.

Антипатія шкільної дітвори швидко вийшла зі школи і перенеслась у село. Куди йшла Таня, чула, як на її вид рвались розпочаті розмови, як за нею слідкували підозрілі очі. Коли вона входила в якусь хату, чула попередню метушню і часто мала враження, ніби щось швидко заховувано. Таня набрала переконанню, що в світі йде друге, незнане їй життя, що діється щось, що для неї дуже пахло "бандерівським бандитизмом", про який чула в райкомпартії і райвно.

В обидвох цих інституціях були добре відомі Танині вперті комсомольсько-піонерські й інші щиро радянські заходи і пляни. ЇЇ тут добре бачили, завжди не забували остерігати перед "бандерівською" небезпекою. Та й сама Таня неодноразово уже чула про якісь вбивства, бої, засідки.

В райпарткомі знайшовся навіть її земляк — Ілля Васильович Сидоренко, що викладав колись марксизм-ленінізм в їхньому Харківському педінституті.

Він тепер був першим секретарем у райкомпартії, погруб, розжився. Ділові справи часто тягли його у Гринівку, де він ніколи не поминав Таниної хати. У Таниній самотності він став їй єдиним другом, довіреником.

У Тані не було гараздів. І її велика кімната майже порожня. Тут, поза згадуваним уже ліжком, чемоданом, поправленим уже столом без ноги та кількома стільцями із школи, не було більш нічого. Бракувало і найпотрібнішого — миски, ложки, та, по-правді, і класти в них не дуже було що. Зарплата скупа і повривана, допомоги нізвідки. У великій Таниній кімнаті довгими осінніми вечорами, що вже надійшли, гуляють голод і, холод.

Нині надворі шаліє зимова хуга. Та в Тані день винятковий. Вчора вона таки вивоювала в голови сільради дві фіри дров і платню теж отримала вчора. Нині вперше вдосталь напалила і повечеряла вже. Але спати не хочеться. Таня погасила лямпу (нафта коштує) і притулила обличчя до шиби у вікні. Дивилася в мерехтливі сніжинки і мріяла, їй хотілося бути доброю і з усіма жити по-доброму. Таня бачила, що шкільні діти любили і гарно вчились у неї, вона бачила, що тітка Настя добра до старого і малого, до всіх, крім неї, вона бачила, як село працювало, жило чесно, без крадіжок, бійок, незгод — вона не могла сказати, що всі вони злі, нечесні.

Одного не могла вона зрозуміти: чого вони так ненавидять совєтську власть і її. Були, щоправда, арештування, навіть розстріли якісь, але це не задурно. Це, власне, за цю ненависть. Не було б її, не було б спротиву — не було б, певно, і кар.

Ах, і жити хотілось якось інакше, краще і повніше... Світ минав білою казкою. Хотілось любити і радісно працювати. Та цього вона не бачила перед собою.

Любити — кого, за що? А працювати? її праці не хотіли, не потребували. Все тут жило своїм життям і без неї. Її за її працю лише ненавиділи. А їй самій — що з цього всього? Не має морального вдоволення і не має нічого іншого. Доросла і самостійна, з патентом в руках, працює і не потрапить давіть заробити на власне людське життя. І не видно тому ніякого кінця. Щасливою хочеться бути. Добре мріяти, задивленій у казку, коли в хаті палиться, тихо і тепло, — далі побачимо. Не таке вже рожеве це радянське життя.

У хугу десь близько понеслись автоматні серії. За хвилю група озброєних людей пробігла через її подвір'я. Таня зжахнулася та скрита темрявою не відходила від вікна. З-за рогу хати, дивно кульгаючи, підходила скулена постать. Вона трималась за груди і йшла помалесеньку. "Якийсь ранений", — подумала схвильована Таня Постать підсунулась під саме вікно і піднесла руку, щоб застукати. У темряві Таня докладно не бачила її. Вона лише завважила війському большевицьку шапку і зброю. Таня швидко з розмахом відчинила вікно і зворушеним голосом скрикнула:

— Ви ранені?!

Постать здригнулась і живо зашепотіла:

— То-о-о... пустіть...

Таня завмерла: "Певно, бандити близько... нещасний!" Щоб не стягнути до хати бандитів, вона відчинила двері тихесенько і, не говорячи, потягнула бійця в хату. Він поволікся в кімнату і безвладним упав на долівку. Таня приклякла біля нього, безрадна, дрижуча. "Він зараз умре", — була її перша думка. Та зараз закрутилися ще сотні інших. Треба рятувати. Лікаря нема. До лікарні далеко. Вона мусить сама все зробити. У неї є аптечка для школи. Світити не можна, бо бандити побачать і прийдуть. Хто він властиво?

Таня задає бійцеві по-російськи різні питання. Та він не рухається і не відзивається.

Таня в темряві розпинає його куртку і гімнастьорку та кладе руку на серці. Воно легесенько стукає, та в пазусі зовсім мокро.

Ранений починає щось шепотіти. Таня нахиляється над ним:

— Я український повстанець. На засідку вийшов... енкаведисти ранили... Сховайте мене... Ви ж українка... Не світіть...

Таня остовпіла. Був би ж це "бандит"? Він чогось хоче від неї за те, що вона українка... Ще ніхто до неї так не звертався. Його треба дати їм, НКВД, владі.

Ось чути, як десь близько стріляють. Але вони зразу вб'ють його, вб'ють напевно. Він слабий, може, вмре.

Ніч така... собаку не викидається нині. Він не втече.

Коли інше може бути... Він же ранений... Так мав би говорити бандит? Ну, вона побачить вже, всього довідається про "них". Таня робить йому перев'язку... трудно, годиться...