Убивство в Ебі-Ґрейндж

Сторінка 4 з 7

Артур Конан Дойл

Дорогою додому я помітив з Холмсового обличчя, що його дуже спантеличило щось із того, що він побачив. Раз у раз зусиллям волі він відганяв від себе це враження й намагався розмовляти так, ніби йому все було зрозуміло; але його знов і знов обсідали сумніви, — насуплені брови й задума в очах свідчили про те, що подумки він повертався до великої їдальні в Ебі-Ґрейндж, де сталася ця нічна трагедія. Врешті, на якійсь приміській станції, коли потяг уже рушав, він несподівано рвучко вискочив на платформу і витяг мене за собою.

— Пробачте, любий мій друже, — мовив він, коли останні вагони нашого потяга зникли за поворотом, — я не хочу робити з вас жертву своєї примхи, але життям своїм присягаюся, Ватсоне, що просто не можу залишити цю справу так, як є. Всі мої почуття волають проти того. Це не так, це все не так, я ладен заприсягтися, що це не так. Але ж розповідь леді — зрозуміла, свідчення покоївки — теж, усі деталі збігаються. Що я можу виставити проти цього? Три склянки, й квит. Але якби я взявся за цю справу безсторонньо, якби оглянув усе з тією прискіпливістю, якої з самого початку вимагає кожна справа, якби не мав упередженої думки, що відвела мої міркування вбік, — то невже я не знайшов би нічого певнішого? Звичайно, знайшов би. Сідайте на цю лаву, Ватсоне, й почекаймо чизельгерстського потяга, а тим часом послухайте мої міркування, тільки прошу вас, — це насамперед, — нехай свідчення покоївки та її господині не будуть для вас беззастережною правдою. Чарівність леді не повинна заважати нашим висновкам.

У її розповіді, якщо поглянути на неї неупереджено, одразу помітні окремі деталі, що викликають підозру. Ці грабіжники вчинили зухвалий напад у Сайденгемі два тижні тому. Деякі відомості про них та їхні прикмети наводилися в газетах. І якби хтось вирішив вигадати історію про пограбування, то він, природно, міг би цим скористатися. Справді, хіба злодії, що тільки-но скоїли вдалий напад, підуть на новий небезпечний злочин замість того, щоб тихенько радіти де-небудь у потаємному місці? До того ж, грабіжники зазвичай не крастимуть такої ранньої години; не битимуть жінку, щоб вона не кричала; не вбиватимуть людину, якщо їх достатньо, щоб упоратися з нею; не обмежуватимуться дрібницями, коли здобич сама пливе до їхніх рук, і, нарешті, не залишатимуть недопитою пляшку вина. Вас не дивують усі ці незвичні речі, Ватсоне?

— Разом вони справді вражають, але кожна з них сама собою цілком можлива. Найдивовижніше з усього, як на мене, те, що леді прив’язали до крісла.

— Ну, мені так не здається, Ватсоне, бо злодії мусили або вбити, або прив’язати її, щоб вона не здійняла тривоги до того, як вони повтікають. Але хай там як, хіба я не переконав вас, що в розповіді леді є дещо неймовірне? А найгірше з усього — пригода з тими склянками.

— Що вам до тих склянок?

— Ви можете їх собі уявити?

— Так, звичайно.

— Ми чули, що з них пили троє. Це не викликає в вас сумніву?

— Жодного! Адже вино залишилося в кожній склянці.

— Так, але осад був лише в одній. Ви мали це помітити. Як ви можете це пояснити?

— Цю склянку, мабуть, наливали останньою.

— Аж ніяк. Пляшка була повна, тож у третій склянці мало бути чисте вино, як і в перших двох. Тут можуть бути два — і тільки два — пояснення. Перше: після того, як налили другу склянку, пляшку сильно труснули, тому весь осад опинився в третій склянці. Але це видається не дуже вірогідним. Ні, ні, я певен, що не помиляюсь.

— Що ж тоді сталося?

— Те, що пили тільки з двох склянок, а до третьої позливали залишки, щоб створити хибне враження, ніби там було троє. В такому разі весь осад опинився б в останній склянці, чи не так? Я переконаний, що так і було. Проте якщо повірити такому поясненню, то справа одразу з буденної перетворюється на вельми цікаву, бо виходить, що леді Брекенстол та її покоївка навмисне збрехали нам, що жодному їхньому слову не можна вірити й що вони мали дуже вагому причину приховати ім’я справжнього злочинця; отож нам доведеться відтворювати обставини нашої справи самим, без жодної їхньої допомоги. Ось що нам належить здійснити, Ватсоне. А ось і чизельгерстський потяг.

Господиня й слуги в Ебі-Ґрейндж були дуже здивовані, що ми повернулися, але Шерлок Холмс, довідавшись, що Стенлі Гопкінс поїхав з доповіддю до поліційної управи, зачинився в їдальні й дві години поспіль найдокладніше і найстаранніше вивчав місце злочину, щоб на тривкій основі звести чудову споруду своїх незаперечних висновків. Вікно, портьєри, килим, крісло, мотузок — усе по черзі було швидко оглянуто й вивчено. Тіло нещасного баронета вже прибрали, а все інше залишалося на місцях. Нарешті, на мій подив, Холмс виліз на міцну камінну полицю. Високо над головою в нього висів кількадюймовий обривок червоного шнура, досі ще прив’язаний до дроту. Холмс довго дивився вгору, а потім, щоб наблизитися до шнура, вперся коліном у карниз стіни й простягнув руку. До шнура залишалося кілька дюймів, але тут увагу його привернув карниз. Нарешті він зіскочив на підлогу з вигуком задоволення.

— Усе гаразд, Ватсоне, — мовив він. — Ми розплутали цю справу, одну з найприкметніших у нашій колекції. Але, Боже мій, який я був недотепа — мало не зробив найбільшої помилки в своєму житті! Тепер, гадаю, в нас майже повний ланцюг подій; бракує лише кількох ланок.

— Ви знаєте, хто ці люди?

— Людина, Ватсоне, людина. Лише одна, але справді грізна особа. Дужа, як лев, — згадайте удар, що зігнув оту кочергу! Шість футів три дюйми заввишки, прудка, мов білка, з надзвичайно спритними пальцями і, врешті, з чудовим, винахідливим розумом, — адже вся історія вигадана нею. Так, Ватсоне, ми маємо справу з примітною особою. І все-таки цей шнур дає нам ключ до розв’язки всієї цієї справи.

— Який ключ?

— Ну, якби вам знадобилось відірвати шнур, то де б, по-вашому, він обірвався? Звичайно, там, де він прив’язаний до дроту. Чому ж шнур обірвався на три дюйми нижче?

— Бо він там протерся.

— Отож. Огляньте цей кінець: він справді потертий. Нашому незнайомцеві вистачило кебети потерти шнур ножем. Але інший кінець не протерся. Звідси ви цього не побачите, але якщо злізете на камінну полицю, то помітите, що його відрізано без жодного сліду потертості. Тепер ви можете відтворити все, що сталося. Цьому чоловікові знадобився мотузок. Він не став обривати шнур, побоявшись здійняти тривогу дзвінком. Що ж він зробив? Заліз на камінну полицю, але цього йому здалося замало; тоді він уперся коліном у карниз, — там ви можете побачити слід на пилюці, — й дістав ножем до шнура. Мені не вистачило трьох дюймів, щоб дотягнутись; отже, я роблю висновок, що він якнайменш на три дюйми вищий за мене. А тепер подивіться на цей слід на дубовому кріслі! Що це?