— Ви батько Мейєли Юел? — знову запитав містер Джілмер.
— Ну, якщо навіть і не я, то тепер усе одно не дізнаєшся хто: мати її померла,— була відповідь.
Суддя Тейлор засовався. Він повільно повернувся в своєму кріслі, добродушно глянув на свідка.
— Ви батько Мейєли Юел? — запитав він таким голосом, що в залі відразу перестали сміятися.
— Так, сер,— покірно відповів містер Юел.
Суддя Тейлор мовив доброзичливіше:
— Ви перший раз у суді? Щось не пригадую, щоб я коли-небудь бачив вас тут.
Свідок кивнув головою, і суддя провадив далі:
— Так от. Давайте домовимося. Поки я тут суддя, в цьому залі ніхто не вимовить жодного непристойного слова. Зрозуміло?
Містер Юел кивнув головою, але я не певна, що він усе зрозумів. Суддя зітхнув і сказав:
— Можете говорити далі, містер Джілмер.
— Дякую, сер. Містер Юел, розкажіть нам, будь ласка, своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада.
Джем посміхнувся і відкинув назад волосся. "Своїми словами" була улюблена фраза містера Джілмера. Цікаво, чиїми ж іще словами, на думку містера Джілмера, міг заговорити свідок?
— Ну, це було двадцять першого листопада. Іду я ввечері з лісу, несу оберемок хмизу, доходжу до огорожі і чую — верещить моя Мейєла в хаті, як недорізана свиня...
Суддя Тейлор глянув суворо на свідка, але, певно, вирішив, що грубість допущено ненавмисно, і тільки спитав сонним голосом:
— О котрій годині це було, містер Юел?
— Якраз перед заходом сонця. Отож, кажу, верещить Мейєла так, наче її сам чорт... — Знову суворий погляд, і містер Юел замовк.
— Далі. Ви сказали, що вона верещала,— мовив містер Джілмер.
Містер Юел розгублено подивився на суддю.
— Ну, коли я почув, що вона кричить не своїм голосом, кинув той хмиз і побіг щодуху, але наскочив на загорожу і трохи заплутався, потім таки виплутався, підбіг до вікна й бачу...— містер Юел весь почервонів, підвівся і вказав пальцем на Тома Робінсона,— бачу, цей чорномазий... з моєю Мейєлою!
Судді Тейлору рідко коли доводилося вдаватися до свого молотка, засідання завжди відбувалися спокійно, але цього разу він тарабанив молотком не менше як п'ять хвилин. Аттікус підійшов до нього і щось сказав, містер Гек Тейт — перша офіційна особа в округу — стояв посередині проходу, намагаючись заспокоїти вщерть переповнений зал. Негри позаду нас сердито загомоніли.
Преподобний Сайкс перегнувся через нас з Ділом і смикнув Джема за рукав.
— Містер Джем,— сказав він,— було б краще, якби ви одвели міс Джін Луїзу додому. Ви чуєте, містер Джем?
Джем повернув до нас голову.
— Всевидько, йди додому. Діл, одведи її.
— Так я тебе й послухала!
Джем люто зиркнув на мене і до преподобного Сайкса:
— Я думаю, тут нічого страшного немає, ваша превелебність, вона ж нічого не розуміє.
Ці слова я сприйняла як смертельну образу.
— Помиляєшся, розумію, і не гірше за тебе!
— Замовкни! Нічого не розуміє, ваша превелебність, їй же ще й дев'яти немає.
Чорні очі преподобного Сайкса були неспокійні.
— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Міс Джін Луїзі це ніяк не підходить, та й вам, молоді люди, теж ні до чого.
Джем похитав головою.
— Ми далеко від нього. Він нас не побачить. Не турбуйтесь, ваша превелебність.
Я знала: Джем не піддасться, тепер його ніяка сила звідси не витягне. Нам з Ділом поки що нічого не загрожувало — поки що, бо досить Аттікусу подивитися вгору, і він нас помітить.
Суддя Тейлор несамовито тарабанив своїм молотком, а містер Юел тим часом, зручно вмостившись у своєму кріслі, спокійно стежив за тим, що накоїв. Словом, він перетворив веселих і безтурботних людей у насуплений, насторожений і неспокійний натовп, на який, немов гіпноз, діяв молоток судді. Гомін поступово вщухав, удари молотка ставали дедалі слабкіші, нарешті в залі запала тиша, тільки чутно було легеньке тук-тук-тук, ніби суддя тихенько постукував олівцем об стіл.
Упевнившись, що в залі знову панує тиша і порядок, суддя Тейлор відкинувся на спинку крісла. Раптом стало помітно, що він стомився, що він уже далеко не молодий; недарма Аттікус казав, що містер і місіс Тейлор не дужо часто цілуються. Справді, йому, напевно, було десь під сімдесят.
— Мене попросили, щоб я звільнив зал від публіки,— сказав суддя Тейлор,— або принаймні від жінок і дітей. Поки що я цього не робитиму. Люди звичайно бачать те, що вони хочуть бачити, чують те, що хочуть почути; ви навіть узяли з собою своїх дітей — це ваше право. Але в одному я можу вас запевнити: дивитись і слухати ви будете мовчки або доведеться звільнити приміщення суду; проте спочатку все це зборище буде притягнуто до відповідальності за образу суду. Вас, містер Юел, я прошу давати свідчення по змозі в межах пристойності. Прошу, містер Джілмер.
Містер Юел скидався на глухонімого. Я була певна, що він ніколи раніше не чув слів, з якими до нього звернувся суддя Тейлор,— він ворушив губами, намагаючись їх повторити,— але суть все-таки, мабуть, вловив. Вираз самозадоволення розтанув на його обличчі, натомість прийшла тупа зосередженість, та це не завело в оману суддю Тейлора: весь час, поки Юел сидів у кріслі свідка, суддя не зводив з нього очей, ніби тільки й ждав, щоб той схибив.
Містер Джілмер і Аттікус перезирнулися. Підпираючи щоку рукою, Аттікус знову сидів на своєму місці, але його обличчя ми не бачили. Містера Джілмера охопила невпевненість, однак він підбадьорився, коли суддя Тейлор спитав свідка:
— Містер Юел, ви бачили, що підсудний чинив насильство над вашою дочкою?
— Бачив.
Зал мовчав, але підсудний щось тихо сказав. Аттікус шепнув йому, і він замовк.
— Ви сказали, що підійшли до вікна? — запитав містер Джілмер.
— Так, сер.
— Вікно високо від землі?
— Майже три фути.
— Вам добре було видно кімнату?
— Так, сер.
— Який вигляд мала кімната?
— Там усе було порозкидано, як після бійки.
— Що ви зробили, коли побачили підсудного?
— Я кинувся навколо дому до дверей, але не встиг добігти, як він вискочив і ну тікати. Проте я його добре розгледів, хоча й не гнався за ним — дуже розхвилювався за Мейєлу. Я вскочив у хату — Мейєла лежить на підлозі і гірко ридає...
— Що ж ви тоді зробили?
— Ну, я щодуху побіг по Тейта. Чорномазого я впізнав, він живе недалеко від нас, там їх ціле кубло, а він повз наш дім щодня ходить. Суддя, я вже п'ятнадцять років прошу наше окружне начальство: викуріть звідти чорномазих, з ними ж небезпечно жити по сусідству, до того ж і майно розкрадають...