— Нашій тітоньці слід висловлюватися трохи обережніше, майже кожному в Мейкомбі вона вже встигла насолити, а в місті багато наших родичів.
Коли покінчив з собою молодий Сем Мерівезер, тітка Олександра твердила: у них на роду написана схильність до самогубства. Або засміялася шістнадцятирічна дівчина в церковному хорі — наша тітка відразу знайшла що сказати:
— В роду Пенфілдів усі жінки легковажні, ось вам і доказ.
Не було, здається, в Мейкомбі сім'ї, не позначеної якимсь пороком: як не алкоголік, то картяр, як не скупий, то чудний.
Одного разу, коли тітка запевняла нас, що звичка міс Стефані Крофорд втручатися в чужі справи — схильність спадкова, Аттікус зауважив:
— Сестро, а ти ніколи не замислювалася, що ми, власне, перше покоління роду Фінчів, у якому немає шлюбів між двоюрідними братами і сестрами? Отже, ти, мабуть, скажеш, що у Фінчів схильність до кровозмішення?
Тітка сказала, що ні, але саме в цьому причина того, що в нашому роду у всіх маленькі руки й ноги.
Я ніяк не могла збагнути, чого мою тітку так непокоїть спадковість. У мене було своє уявлення про те, що таке благородні люди: це люди, які повністю віддають свій розум і здібності, щоб усім було добре. Тітка Олександра думала інакше, хоч відкрито про це і не говорила: благородніша сім'я та, яка довше живе на одному місці.
— Тоді виходить, що Юели благородні люди,— сказав Джем.
Барріс Юел і його брати належали до третього покоління Юелів, жили на клаптику землі за міським звалищем і існували завдяки доброчинності жителів округу.
І все-таки в тому, що казала тітка Олександра, була якась частка правди. Мейкомб — старовинне місто. Розташоване за двадцять миль на схід од "Пристані Фінча",— надто далеко від річки для такого старого міста. А втім, воно стояло б на березі, якби не підступні хитрощі чоловіка на прізвище Сінкфілд. Чоловік цей з давніх-давен мав на перехресті двох доріг заїзд. Це був єдиний заїжджий двір в усьому округу. Його господар не був патріотом, однаково догоджав індіанцям і білим поселенцям, продавав патрони і тим і другим, аби мати зиск. Сінкфілд ніколи не задумувався, на чиїй землі стоїть його двір — на території штату Алабама чи племені Струмка. Справи йшли блискуче, і це його не цікавило. Та ось для наведення належного порядку в щойно утвореному округу губернатор Вільям Біб надіслав сюди групу землемірів, щоб визначити, де центр округу і де мають бути місцеві органи влади. Землеміри зупинились у Сінкфілда, від них він дізнався, що заїзд його стоїть на території округу Мейкомб. Вони вказали йому, де саме буде адміністративний центр округу. Якби Сінкфілд не наважився на відчайдушний вчинок, аби лишитися на теплому місці, стояв би наш Мейкомб десь посередині Уїнстонових боліт, у місцях глухих і непривабливих. Однак цього не трапилося. Віссю, навколо якої розростався Мейкомб, став заїжджий двір Сінкфілда, бо кмітливий господар напоїв одного вечора своїх постояльців так, що перед їхніми очима все на світі переплуталося, він умовив їх витягти карти і плани, а потім землеміри в одному місці урізали, а в другому трошки доточили і зрештою пересунули центр округу туди, куди вигідно було господареві заїзду. На другий день землеміри поїхали, маючи при собі карти та п'ять кварт наливки в саквах — по дві кожному і одна губернаторові. Мейкомб було засновано як адміністративний центр, і тому він був охайніший, ніж більшість міст такого масштабу в штаті Алабама. З самого початку будівлі споруджували добротні, вулиці прокладали широкі; гордістю міста був будинок суду. В Мейкомбі було порівняно багато спеціалістів; сюди приїздили мешканці округу в різних справах: вирвати зуб, полагодити екіпаж, звернутися до лікаря, щоб послухав хворе серце, покласти гроші в банк, очистити душу від гріхів, показати мулів ветеринару. Чи розумно вчинив колись Сінкфілд — це питання лишається відкритим. З його вини молоде місто опинилося надто далеко від єдиного в той час громадського виду транспорту — річкових суден. Жителеві північної частини округу, аби щось купити, доводилося два дні добиратися до Мейкомба. Ось чому місто за сто років не виросло, а так і лишилося острівцем серед строкатого моря бавовняних плантацій та густих лісів.
Хоч війна між північними і південними штатами обминула Мейкомб, закон про відбудову та економічна розруха спричинилися до росту міста. Правда, воно росло, не розростаючись вшир. Нові люди з'являлися тут рідко. За традицією, молоді одружувалися в межах певного сімейного кола, а тому жителі Мейкомба ставали поступово трохи схожі одне на одного. Траплялося, що хтось повертався з Монтгомері чи Мобіла з жінкою-чужинкою, але це не більше ніж легенька хвилька на спокійній гладіні сімейної схожості.
Таким лишалося життя моїх земляків і в роки мого дитинства.
В Мейкомбі жителі ділилися на касти — явище закономірне, і суть місцевої кастової системи, на мій погляд, полягала в тому, що сучасне покоління, дорослі люди, які багато років жили поряд, добре знали одне одного: зовнішність, особливості характеру, навіть жести сприймалися як звичайна річ, що переходила з покоління в покоління і відточувалася часом. А звідси і деякі сентенції-вказівки, що ними керувалися люди в повсякденному житті: "Всі Крофорди мають звичку втручатися в чужі справи", "Кожен третій Мерівезер — меланхолік", "Делафілди не в ладах з правдою", "У всіх Б'юфордів така хода"; звідси висновок: перш ніж брати чек у Делафілда, довідайся в банку, чи він дійсний; міс Моді сутулиться, бо вона з Б'юфордів; що дивного в тому, що місіс Грейс Мерівезер потягує джин з пляшок від сиропу,— те саме робила і її мати.
Тітка Олександра відразу стала своєю людиною в Мейкомбі, але для нас з Джемом вона була чужа. Я не могла збагнути, як вона могла бути сестрою мого батька і дядечка Джека. Мені навіть спали на думку напівзабуті казочки Джема про підмінишів і про корінь мандрагори, якими в дитинстві мене лякав Джем.
Таке було загальне враження від першого місяця перебування тітки Олександри в нашому домі; з нами вона майже не розмовляла, ми бачили її тільки тоді, коли сідали за стіл, та ввечері, перед тим як іти спати. Було літо, і ми здебільшого гуляли надворі. А бувало, забіжиш додому напитися води, а в вітальні повно мейкомбських дам — сьорбають чай, шепочуться, махають віялами — і чуєш: