— Книжка...— промовила я.
— Яка книжка?
— Про Тома Свіфта... це ж не моя... Ділова...
— Не турбуйся, Всевидько, рано хвилюватися,— заспокоював Джем. І показав пальцем.— Глянь!
Серед сусідів, засунувши руки в кишені, стояв Аттікус. Можна було подумати, що він дивиться футбольний матч. Міс Моді стояла поруч.
— Бачиш, він поки що не хвилюється,— зауважив Джем.
— Мав би вже бути на даху будинку!
— Він уже старенький, може скрутити в'язи.
— Чи не нагадати йому, що вже пора виносити речі?
— Краще не чіплятися до нього, він сам знає, коли виносити,— порадив Джем.
Машина з Ебботсвіла почала поливати водою наш будинок. На даху стояв чоловік і вказував, де саме треба поливати. Наш сніговик почорнів і розвалився, а капелюх міс Моді так і лишився на купі бруду. Садових ножиць не видно було. Між будинками міс Рейчел, міс Моді і нашим було так жарко, що чоловіки поскидали свої пальта і працювали в піжамах та нічних сорочках, заправлених в штани. А до нас з усіх боків підбирався холод, я відчула, що зовсім заклякла. Джем намагався зігріти мене, обнявши за плечі, але це не допомагало. Я вивільнилась, обхопила себе руками і почала тупцяти, поки трохи зігрілися ноги.
Приїхала ще одна пожежна машина і зупинилася навпроти будинку міс Стефані Крофорд. Виявилося, що шланг уже нікуди було приладнати, і пожежники стали поливати будинок з ручних вогнегасників.
Залізний дах будинку міс Моді зупинив вогонь. Загуркотіло, затріщало, й будинок завалився, в усі боки бризнуло полум'я, на сусідніх дахах люди розмахували ковдрами, збиваючи іскри і головешки.
Коли вже засутеніло, люди почали розходитися, спочатку по одному, потім групками. Мейкомбську машину покотили назад, машина з Ебботсвіла поїхала, а третя лишилась. Удень ми дізналися, що ця машина прибула з Кларк Феррі — за шістдесят миль.
Ми з Джемом тихенько перейшли вулицю. Міс Моді не зводила очей з чорної ями посеред двору, над якою ще здіймався дим; Аттікус похитав головою, даючи нам зрозуміти, що міс Моді зараз не до розмов. Він обняв нас за плечі, і ми всі троє рушили через слизьку, обледенілу вулицю додому. Аттікус сказав, що поки міс Моді житиме у міс Стефані. Потім запитав:
— Хто хоче гарячого шоколаду?
Я тремтіла, поки Аттікус запалював вогонь на кухні.
Ми пили какао, і я помітила, що Аттікус весь час поглядає на мене. Спочатку дивився зацікавлено, потім його погляд став суворим.
— Я, здається, наказав вам з Джемом стояти на одному місці.
— А ми й стояли...
— Звідки ж тоді ковдра?
— Ковдра?..
— Авжеж, ковдра. Це не наша.
Я огледіла себе і помітила, що на плечах у мене й справді була якась руда шерстяна ковдра — такі ковдри носять індіанки.
— Аттікус, я нічого не знаю... я...
І обернулася до Джема — може, він знає. Але Джем здивувався ще більше. Сказав, що не знає, звідки взялася ковдра; ми робили все так, як велів Аттікус: стояли біля воріт Редлі і нікому не заважали, не сходили з місця... Раптом Джем на мить замовк. А тоді поспіхом промимрив:
— Містер Натан був на пожежі. Я бачив його, бачив, як він тягнув матрац... Аттікус, присягаюся...
— Гаразд, сину.— Аттікус ледь усміхнувся.— Так чи інакше, а схоже на те, що весь Мейкомб цієї ночі висипав на вулицю. Джем, здається, в комірчині у нас є пакувальний папір, принеси, будь ласка, і ми...
— Аттікус, не треба!
Джем, здавалося, збожеволів. Почав вибовтувати всі наші секрети, хоч би подумав про мене, якщо вже махнув рукою на себе,— і про дупло, і про штани, про все — нічого не втаїв.
— ...містер Натан замазав дупло цементом і зробив це для того, щоб ми більше нічого не знаходили... може, він божевільний, але ж, Аттікус, присягаюся, він ніколи не зробив нам нічого поганого, тієї ночі він міг перерізати мені горло, а замість того зашив мої штани... він нас ніколи не кривдить, Аттікус...
— Заспокойся, сину, — промовив батько так лагідно, що на душі у мене стало веселіше. Певно, Аттікус нічого не зрозумів з того, що розповідав Джем, бо тільки й мовив: — Ти маєш слушність. Хай ковдра лишається у нас. При нагоді Всевидько подякує йому за те, що він не дав їй замерзнути.
— Кому подякувати? — запитала я.
— Страхолюду Редлі. Ти, крім пожежі, нічого не бачила — і не помітила, як він накинув на тебе ковдру.
У мене всередині все перевернулось, а коли Джем з ковдрою почав підкрадатися до мене, мені стало кепсько.
— Він непомітно вислизнув надвір, завернув за будинок, тихенько підійшов... і так само непомітно зник.
— Джеремі, не захоплюйся цією пригодою, дивись не вигадай чого-небудь,— сухо зауважив Аттікус.
Джем насупився.
— Не збираюсь нічого вигадувати.
Проте я бачила, як погасла в його очах іскра, певно, погасла якась нова ідея.
— Тільки подумай, Всевидько,— мовив він,— якби ти обернулася в ту мить, то побачила б його.
Ополудні нас розбудила Келпурнія. Аттікус сказав, що до школи можна сьогодні не ходити: чого навчишся після безсонної ночі? Келпурнія загадала нам трохи прибрати у дворі.
Капелюх міс Моді вкрився тонкою прозорою плівкою льоду і просвічував наскрізь, ніби муха в янтарі, а садові ножиці ми відкопали в грязюці. Міс Моді застали на задвірках, вона стояла і дивилася на замерзлі обвуглені азалії.
— Міс Моді, ми принесли ваші речі,— сказав Джем.— Шкода...
Міс Моді обернулася, тінь звичної усмішки майнула на її обличчі.
— Я завжди хотіла мати менший будинок, Джем. Тепер стане двір просторіший. Уявляєш, скільки буде місця для азалій?
— Міс Моді, хіба вам не шкода? — здивувалась я.
Аттікус казав, що, крім цього будинку, у неї нічого не було.
— А чого шкодувати? Мені набрид цей старий хлів. Скільки разів я сама хотіла його підпалити, тільки боялася — могли б посадити до божевільні.
— Але ж...
— Не турбуйся про мене, Джін Луїзо. Є речі, яких ти ще не розумієш. Я побудую маленький будиночок, візьму кількох квартирантів, і... клянуся — це буде найкращий двір в Алабамі. Я втру носа тим Беллінгрейсам — досить мені тільки взятися.
Ми з Джемом перезирнулись.
— Як же все це сталося, міс Моді?
— Не знаю, Джем. Певно, сажа в димоході загорілася. Топила вночі, щоб не померзли в кімнаті квіти. Я чула, Джін Луїзо, що вчора вночі до тебе приходив несподіваний гість?