— Той справді вміє непогано вирізувати, але ж він живе за містом. Йому ніколи до нас придивлятись.
— А може, він сидить на веранді і дивиться не на міс Стефані, а на нас. Я б на його місці саме так і робила.
Я відчула, що Джем пильно дивиться на мене, спитала, що сталося, і почула у відповідь: "Нічого, Всевидько". Коли ми прийшли додому, Джем заховав обидві ляльки в скриньку.
Не минуло і двох тижнів, як ми знайшли цілий пакетик жувальної гумки — і відвели душу, забувши про те, що все навколо подвір'я Редлі отруєне.
Через тиждень в дуплі опинилася потемніла медаль. Джем показав її батькові. Аттікус пояснив, що це медаль за грамотне письмо; давно, як нас ще й на світі не було, в школах округу Мейкомб влаштовували конкурси на найкраще письмо. Переможців нагороджували такими медалями. Аттікус сказав, що, певно, хтось загубив медаль, і поцікавився, чи не питали ми у сусідів. Я хотіла признатися, де ми її знайшли, але Джем добряче штовхнув мене і запитав батька, чи не знає він тут кого-небудь, хто був нагороджений такою медаллю. Ні, Аттікус не знав.
Але найцінніша знахідка ждала нас через чотири дні. Це був кишеньковий годинник, на ланцюжку з срібним ножиком, правда, він був несправний.
— Джем, як ти думаєш, це біле золото?
— Не знаю. Покажу Аттікусу.
Аттікус сказав, що якби годинник був новий, то коштував би — разом з ланцюжком і ножиком — десять доларів.
— Ти помінявся з кимось у школі? — запитав він.
— О, ні! — Джем витяг з кишені годинник дідуся — Аттікус дозволяв носити його раз на тиждень, з умовою, що Джем буде дуже обережним. У такі дні Джем ходив, боячись дихнути.
— Аттікус, якщо ти не заперечуєш, я краще візьму цей годинник. Може, мені пощастить його полагодити.
Коли гострота враження від дідусевого годинника стерлася, Джемові набридло виймати годинник кожні п'ять хвилин і дивитися, котра година.
Джем вправно розібрав і склав годинник — правда, лишилися зайві пружинка і дві маленькі деталі,— але він, як і раніше, не йшов.
— О,— тяжко зітхнув Джем,— певно, цей годинник уже ніколи не піде. Всевидько...
— Що?
— Як ти думаєш, може, треба написати листа тому, хто залишає нам ці речі?
— Це було б непогано, Джем, ми могли б подякувати... Чому не написати?
Джем затиснув вуха долонями і захитав головою.
— Не розумію, просто не розумію... не знаю, Всевидько...— Він кинув погляд на двері вітальні.— Може, все-таки сказати Аттікусу... Хоча ні, краще не треба.
— Давай я скажу.
— Ні, не треба. Всевидько, слухай...
— Що?
Цілий вечір він хотів мені щось сказати: заблищать очі, нахилиться до мене — і знову передумає. Так і цього разу.
— Та я так, нічого...
— Давай писати листа.— Я підсунула йому папір і олівець.
— Гаразд. "Дорогий містер..."
— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Б'юся об заклад, це міс Моді. Я давно вже знаю, що це вона.
— Е-е... міс Моді не жує гумки.— Джем засміявся.— Ти ж знаєш, вона вміє гарно поговорити. Одного разу я запропонував їй гумку, а вона: "Ні, дякую, гумка пристає до піднебіння, і я не можу й слова мовити". Непогано сказано, правда? — кинув байдуже Джем.
— Так, інколи вона справді гарно говорить. Але звідки б у неї взявся годинник з ланцюжком?
"Дорогий сер,— почав Джем.— Ми вам вдячні за... за все, що ви нам поклали в дупло. Щиро вам відданий Джеремі Аттікус Фінч".
— Він не догадається, що це ти, якщо так підпишешся.
Джем стер своє ім'я і написав: "Джем Фінч". Нижче підписалась я: "Джін Луїза Фінч (Всевидько)". Джем поклав листа в конверт.
Наступного ранку, коли ми йшли до школи, Джем побіг вперед і зупинився біля нашого дерева. Він стояв обличчям до мене і дивився на дупло. Я помітила, що він зблід.
— Всевидько!
Я підбігла.
Хтось замазав наше дупло цементом.
— Не плач, Всевидько, не треба... заспокойся, не плач,— повторював Джем весь час, поки ми йшли до школи.
Коли ми прийшли додому на сніданок, Джем нашвидкуруч щось ковтнув, вибіг на веранду і зупинився на східцях. Я вийшла за ним.
— Ще не проходив...— мовив він.
На другий день Джем знову стояв на східцях, як на варті — цього разу недаремно.
— Здрастуйте, містер Натан,— привітався він.
— Здрастуйте, Джем і Джін Луїзо,— відповів містер Редлі, проходячи мимо.
— Містер Редлі,— звернувся Джем.
Містер Редлі зупинився.
— Містер Редлі, е-е... це ви замазали цементом дупло на тому дереві?
— Я. Я запломбував його.
— А нащо ви це зробили, сер?
— Дерево помирає. Коли дерева хворіють, дупла і тріщини замазують цементом. Ти маєш це знати, Джем.
До самого вечора Джем не розмовляв про це. Коли ми знову проходили повз наше дерево, він мовчки поплескав рукою по латці цементу і задумався. Було видно, що настрій у Джема все дужче псується, і я трималася якнайдалі від нього.
Увечері ми, як завжди, пішли зустрічати Аттікуса, коли він повертався з роботи. Уже біля нашої веранди Джем сказав:
— Аттікус, глянь, будь ласка, он на те дерево.
— Яке дерево, сину?
— Те, що на розі садиби Редлі, недалеко від школи.
— Бачу. А що?
— Воно помирає?
— Ні, не думаю. Подивись на листя — воно зелене й густе, жодної жовтої гілочки...
— І воно не хворе?
— Воно таке ж здорове, як і ти. А чого ти питаєш?
— Містер Натан Редлі сказав, що воно помирає.
— Що ж, можливо. Містер Редлі, певно, розуміється на цих речах краще, ніж ми з тобою.
Ми з Джемом лишилися на веранді. Він стояв, спираючись спиною на стовп, і терся об нього плечем.
— Джем, у тебе свербить спина?— спитала я якомога лагідніше. Він не відповів.
— Ходімо до хати, Джем.
— Зайду пізніше.
Так він стояв, поки не стемніло, а я чекала на нього. Коли ми зайшли в будинок, я побачила, що Джем плакав: на обличчі були розмазані бруднуваті плями. Дивно тільки, як це я нічого не чула.
РОЗДІЛ VIII
Того року після осені настала зима, і навіть найдалекоглядніші пророки округу Мейкомб не могли пояснити, чому так вийшло. Два тижні стояла така холоднеча, якої, сказав Аттікус, не було з 1885 року. Містер Ейвері повідав: на Розетському камені написано, що коли діти не слухають своїх батьків, курять і сваряться між собою, це призводить до змін у природі; ми з Джемом відчули на собі тяжку провину — порушили заведений у природі порядок, спричинивши цим немало прикростей сусідам і собі.