— Скоріше додому, там хвилюватимуться,— сказав він.
Ми побігли через шкільний двір, проповзли під огорожею на Оленячий луг, що за нашим будинком, знову перелізли через огорожу з тильного боку нашого подвір'я і опинилися перед нашим ґанком. Тут Джем дозволив нам перепочити.
Перевівши дух, ми всі троє, наче нічого й не сталося, попрямували в палісадник, виглянули на вулицю — біля воріт Редлі зібралися люди.
— Нам треба було б теж піти туди. Бо може видатися підозрілим, якщо нас там не буде.
Містер Натан Редлі стояв біля двору з дробовиком у руках. Тут же були Аттікус, міс Моді і міс Стефані Крофорд. Поруч стояли міс Рейчел і містер Ейвері. Коли ми підійшли, на нас ніхто не звернув уваги.
Ми тихенько зупинилися біля міс Моді. Вона оглянулась.
— Де ви були? Хіба ви нічого не чули?
— А що сталося?
— На грядку містера Редлі забрався негр. Ну, він і пальнув з рушниці.
— О! І вцілив?
— Ні,— пояснила міс Стефані.— Вистрілив у повітря. Налякав його так, що той став білий. Каже, що коли хто побачить білого негра, то це він. У містера Натана ще один ствол заряджено, він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці, і більше вже не стрілятиме в повітря, що б там не було — собака, негр чи... Джем Фінч!
— Що, мем? — запитав Джем.
Тут заговорив Аттікус:
— А де твої штани?
— Штани?
— Штани.
Що було казати? Джем стояв перед людьми тільки в трусах. Я важко зітхнула.
— Е-е-е... містер Фінч!
У яскравому світлі вуличного ліхтаря я побачила Діла. Він силкувався щось вигадати: широко розплющив очі, його повне ангельське личко зробилося зовсім круглим.
— Що це означає, Діл? — запитав Аттікус.
— Я... я виграв у нього штани,— невпевнено пояснив Діл.
— Виграв?.. Як це?
Діл нерішуче почухав потилицю, провів рукою по лобі.
— Там, за ставком, ми грали в покер-роздяганку.
Ми з Джемом полегшено зітхнули. Сусіди, здається, теж нічого підозрілого не вбачали, вони стояли навколо заціпенілі. І все-таки що ж це за покер? Але ми не встигли з'ясувати. Почувся голос міс Рейчел — не голос, а пожежна сирена.
— О боже, Діл Гарріс! Грати біля мого ставка? Я тобі покажу покер-роздяганку!
Аттікус врятував Діла від неминучої розправи.
— Хвилинку, міс Рейчел,— сказав він.— Досі я ніколи не чув, щоб вони грали в якісь такі ігри. Ви що, грали в карти?
Джем кинувся рятувати становище.
— Ні, в сірники.
Молодчина мій брат. Сірники — річ небезпечна, але карти — це кінець.
— Джем, Всевидько, щоб я більше не чув ні про який покер. Джем, піди з Ділом і принеси свої штани. Якось уже розберіться там.
— Не бійся, Діл,— сказав Джем, коли ми підтюпцем побігли від місця події.— Нічого вона тобі не зробить. Аттікус забалакає її, вона й забуде. А ти молодець — швидко придумав, що сказати. Послухай... чуєш?
Ми зупинились і почули голос Аттікуса.
— ...нічого серйозного... всі вони проходять через це, міс Рейчел...
Діл заспокоївся, але ми з Джемом були неспокійні. Вранці Джем повинен показати штани, а де їх узяти?
— Можу дати тобі свої,— запропонував Діл, коли ми дійшли до будинку міс Рейчел.
Джем подякував, хоч і сумнівався, що вони на нього налізуть. Ми попрощались, і Діл зачинив за собою двері. Потім, певно, згадав, що ми заручені, вибіг знову і швиденько поцілував мене у присутності Джема.
— Пиши! Чуєш? — закричав він нам навздогін.
Коли б навіть Джемові штани й були на місці, ми все одно погано спали б. Я лежала в своєму ліжку на задній веранді, і найменший шерех в нічній тиші лунко віддавався в моїй душі. Зашарудить гравій у перехожого під ногами — Страхолюд Редлі підкрадається, щоб помститися; засміється в нічній темряві негр — Страхолюд женеться за нами; вдариться об скло нічний метелик — Страхолюд рве дротяну огорожу; зловісно насуваються на нас живі платани-потвори. Я довго лежала в напівдрімоті і раптом почула, як Джем прошепотів:
— Ти спиш, Всевидько?
— Як ти міг подумати?
— Тс-с... У Аттікуса вже темно.
У тьмяному місячному світлі я побачила, що Джем підвівся і спустив ноги з ліжка.
— Піду по штани,— сказав він.
Я підхопилась з ліжка.
— Нікуди ти не підеш! Не пущу!
Джем поспіхом натягував сорочку.
— Я повинен.
— Спробуй — я збуджу Аттікуса.
— Спробуй — і я тебе приб'ю.
Я вчепилася в нього і примусила сісти поруч мене на ліжко. Намагалась умовити його.
— Джем, містер Натан знайде їх уранці. Він знає, чиї штани. Принесе їх Аттікусу. Все це, звичайно, кепсько, але що поробиш. Лягай спати!
— Це я й сам добре знаю,— сказав Джем.— Тому й іду.
Мені аж млосно стало. Іти туди самому... Пригадалися слова міс Стефані: у містера Натана ще один ствол заряджено, і він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці. Що б там не було — негр, собака... Джем розумів це краще за мене. Я була у відчаї.
— Джем, не варто, не ходи. Ну, дістанеш прочухана — поболить та й перестане. А підеш — там тобі і каюк. Джем, благаю...
Джем через силу глибоко зітхнув.
— Розумієш, Всевидько,— промимрив він,— скільки я себе пам'ятаю, Аттікус ніколи не бив мене, хочеться, щоб так було й надалі.
Це правда. Аттікус тільки погрожував нам майже щодня.
— Ти хочеш сказати, що Аттікус ніколи не ловив тебе на гарячому.
— Можливо, але... мені хочеться, щоб нічого не змінилося. Даремно ми сьогодні туди полізли.
Мені здається, що саме з цього часу ми почали віддалятися одне від одного. Раніше теж бувало, що я в чомусь не розуміла його, але то тривало недовго. Цього разу я його зовсім не розуміла.
— Будь ласка,— благала я,— ти тільки подумай, як туди йти самому...
— Замовкни!
— Це ж не те, що він ніколи з тобою не розмовлятиме, чи щось таке. Джем, я збуджу його, слово честі...
Джем схопив мене за комір піжами і стиснув.
— Тоді я йду разом з тобою,— ледве вимовила я.
— Ні, ти не підеш, ти наробиш шуму.
Я нічого не могла вдіяти. Відкинувши засув на дверях, притримувала їх, поки Джем спускався східцями. Було десь близько другої години ночі. Місяць уже заходив. Химерні плетива-тіні розпливались і зникали. Білий хвостик сорочки Джема то зникав, то виринав знову, ніби карлик-привид, який, боячись світанку, доганяв, пританцьовуючи, темряву. Я обливалася потом, хоча легенький нічний вітрець приносив свіжість і прохолоду.