— Тікай, Всевидько! Швидше!
Я підвела голову і закам'яніла: переді мною були східці, що вели на веранду будинку Редлі.
— Швидше, Всевидько, тут не можна лежати!.. — кричав Джем.— Вставай!
Трохи отямившись, тремтячи всім тілом, я звелася на ноги.
— Візьми колесо! — волав Джем.— Давай його сюди! Ти що, очманіла?
Нарешті я відчула, що можу рухатись, і хоча ноги в мене ще тремтіли, побігла до хлопців.
— А колесо?! — загорлав Джем.
— Сам піди й принеси! — крикнула я.
Джем замовк.
— Піди й забери, воно зразу ж за ворітьми. Іди, ти вже одного разу навіть стіни торкнувся рукою, пам'ятаєш?
Джем люто глянув на мене, але робити було нічого. Він побіг уздовж тротуару, біля воріт на мить завагався, потім кинувся вперед і виніс колесо з двору.
— Бачила? — мовив урочисто і дещо зневажливо.— Нічого страшного. Чесно, Всевидько, ти іноді поводишся як дитина. Просто гидко!
Він ще дечого не знав, але я вирішила нічого йому не казати.
На ґанок вийшла Келпурнія і закричала:
— Ідіть пити лимонад! Швидше, поки не спеклися живцем під гарячим сонцем!
Так уже в нас було заведено: влітку щоранку, коли вже сонце підніметься височенько, пити лимонад. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки, а сама пішла в своїх справах. Я знала, що Джем сердиться на мене, проте це не турбувало мене. Вип'є лимонаду — і знову повернеться добрий настрій.
Джем одним духом випив дві склянки, стукнув себе кулаком у груди і виголосив:
— Знаю, в яку гру будемо грати! Зовсім нова.
— Яка? — поцікавився Діл.
— Зветься Страхолюд Редлі.
Інколи Джема було видно наскрізь: він придумав це, аби переконати мене, що ніяких Редлі він не боїться, що він, мовляв, герой, а я — боягузка.
— Грати в Страхолюда Редлі? Як це? — запитав Діл.
Джем пояснив:
— Всевидько, ти будеш місіс Редлі.
— Це ще побачимо. Я думаю, що...
— В чому річ? — запитав Діл.— Ще й досі боїшся?
— А що як він вийде вночі, коли ми спимо?..— завагалась я.
Джем тільки свиснув.
— Всевидько, звідки йому знати, що ми робимо? До того ж мені здається, що його взагалі вже там нема. Певно, давно помер і його запхнули в димохід.
— Джем, давай ми з тобою будемо грати, а Всевидько хай тільки дивиться, якщо вона боїться.
Я знала, що Страхолюд нікуди не дівся, але довести не могла. Тому вважала за краще мовчати, бо знову скажуть, що я страхополох.
Джем розподілив ролі: я — місіс Редлі, я мала виходити і підмітати східці. Діл — старий Редлі, він ходив сюди-туди по тротуару і, коли Джем звертався до нього, тільки кашляв у відповідь. Джем, звичайно, був Страхолюдом: він ховається під східцями веранди і час від часу пищить та виє.
Літо тривало, і наша гра теж. Ми удосконалили і відшліфували її, вставляли діалоги, прикидали сюжет — і вийшла невеличка п'єска, яку ми щодня грали по-новому.
Діл був справжнім лиходієм: він легко вростав у характерні ролі, які випадало йому виконувати, і навіть ставав вищий, коли цього вимагала ситуація. Йому чудово вдавалися негативні персонажі — розбійники, варвари. Я без особливого бажання виконувала жіночі ролі. Того літа гра не захоплювала мене — це не Тарзан, до того ж на душі весь час було неспокійно, хоч Джем і запевняв: Страхолюд уже давно помер і мені нема чого боятись, тим більше, вдень зі мною Джем і Келпурнія, а ввечері приходить додому батько.
Джем був природжений герой.
З уривків чуток і різних пліток, що ходили у нашому кварталі, ми створили справжню невеличку драму: колись місіс Редлі була красуня, але після того як стала дружиною містера Редлі, вона втратила вроду і всі свої гроші. І ще вона втратила майже всі свої зуби, волосся та вказівний палець правої руки (це вже фантазія Діла: Страхолюд якось уночі одкусив у матері палець, бо був голодний і не міг зловити ні кота, ні білки); тепер цілі дні вона сидить у вітальні і плаче, а Страхолюд тим часом струже ножем меблі.
Потім ми грали хлопчаків, яких спіткало лихо. Цього разу я була суддею. Діл вів Джема до веранди, заштовхував його під східці, штурхав мітлою. Під час гри Джем появлявся знову уже в ролі шерифа, городянина або міс Стефані Крофорд, яка могла розповісти про Редлі більше, ніж будь-хто інший у Мейкомбі.
Коли наставав час коронного номера Страхолюда, Джем пробирався в будинок потайки, щоб не бачила Келпурнія, хапав ножиці з шухляди швейної машини, повертався, вмощувався в крісло-гойдалку і починав різати газету. В цей час Діл проходив мимо, кашляв, а Джем удавав, що штрикає ножицями йому в ногу. Звідти, де стояла я, все це було наче насправді.
І щоразу, коли містер Натан Редлі, йдучи до міста, проходив повз нас, ми замовкали і стояли нерухомо — цікаво, що б він зробив з нами, якби догадався?.. Ми переставали грати і тоді, коли бачили сусідів, але одного разу я побачила, що міс Моді Аткінсон, стоячи з садовими ножицями в руках по той бік вулиці, не зводить з нас очей.
Якось ми так захопилися грою — це був двадцять п'ятий розділ з другого тому нашої книги "Одна сім'я",— що й не помітили, як підійшов Аттікус. Це було опівдні. Він стояв на тротуарі, стежив за нами і легенько попліскував себе по коліну скрученим у трубочку журналом. Сонце стояло на полудень.
— Що це у вас за гра? — спитав він.
— Та ми не граємо,— відповів Джем.
Джем ухилився од відповіді, і я зрозуміла, що наша гра — таємниця, тому промовчала.
— А нащо тобі ножиці? Нащо ви ріжете газету? Якщо це сьогоднішня, дам прочухана.
— Нічого.
— Що "нічого"?
— Нічого.
— Дай сюди ножиці,— сказав Аттікус.— Це не іграшка. Чи не має все це якогось відношення до Редлі?
— Ні,— відповів Джем червоніючи.
— Сподіваюсь, що це так,— сказав Аттікус і зайшов у будинок.
— Дже-е-м...
— Мовчи. Він пішов до вітальні, а там усе чути.
Коли ми знайшли у дворі безпечніше місце, Діл запитав Джема, чи ми ще будемо грати.
— Не знаю, Аттікус не сказав, що не можна...
— Джем,— озвалася я,— мені здається, що Аттікус усе знає.
— Ні, не знає. Якби знав, то сказав би.
Я не була певна, але Джем сказав, що я дівчисько, а дівчата завжди ладні щось вигадувати, за це їх і не люблять, і коли я така, як усі інші, то можу йти геть і грати з ким хочу.
— Гаразд,— відказала я,— грай далі, ти дограєшся.