Андрій радів. Раділа й Одарка, його жінка. Натха сидів за столом і милувався сином: звідкіль він такий взявся? Які хліби вигодували його такого? Він підсунувся ближче і торкнув сина за плече. Очі йому горіли.
— Ну, скільки? З сотню вигнали? Лазор засміявся.
— Скільки, діду? Які ж дурні три дні на такі копійки будуть витрачати, та ще вдвох!
— А скільки ж? — одсахнувся до стіни старий.
— Затуліть вуха, а то злякаєтесь, дідусю. Лазор цвів, як рожа, густими червоними квітами.
— Дідусю, таку суму не називають вголос. Чуєте?! Казка? По півтисячі на брата!
Натха одкрив рота: він ніяк не міг виговорити півтисячі і лише цмокав беззубим ротом.
На станції гримлять і пихтять паровози; зараз там тихо. Тільки збоку, де нова колія, ворушаться чорні маси грабарів. Там горять маленькі вогники... Здалека ніби в казці. Ніби герої 'і романів Купера, Буссенара, Майна Ріда 2 на широких преріях невідомої землі. Але то лише полтавці, харківці, катеринослав-ці і мешканці далекої півночі... Тут пройде ще одна залізниця. Що буде з цього куточка, що захряс в золоті чорної ситої землі? Те золото! Скрізь воно і скрізь про нього: на станції, її амбарах, на дорогах, в конторах, на базарі, в хатах, установах, у вагонах, у газетах і в думках людських...
Шумить село і містечко — день і ніч. Гудуть парові млини, торохтять вози вантажників, цокають рахівниці і бігають олівці по паперу, де останніх нема. А там світло блимає. За столом біля поганенької лампи хлопці, мужики п'ють, співають. Хто танцює, хтось і плаче: чи дівчина розлюбила, чи просто так упився. В тіні попід дворами з хати до хати перебігають підлітки, шукають самогону "для тата та дядька. Мама вчора наварила, і вже випили все. Чи нема у вас, тьотю?"
Десять років тому на цім самім місці Натха з сусідою побились за межу. Правильність межі була поза всяким сумнівом. Про це свідчили десятки хоч і перетрухлявілих, але ще помітних пеньків.
Сусіда лютував, кричав: "Ти сукин син, і батько твій був барбос, бо незаконно захопив землю, що належала мені, Гриць-кові Кугіріяновичу Буцькову".
А тепер новий господар цього подвір'я Андрій навіть оком не кинув, що там і як городить новий господар суміжного двору. Яка різниця — четвертина вліво — вправо. Бились за межі, позивались за межі, брехали і присягались богом і чортом за квадратний аршин землі! Смішно! Безглуздо! Он скільки тієї землі. А що з неї, коли вона і третини не дає того, що дають млини, спекуляція, залізниця? Бери землю, їж землю, давися нею: революція дала її — вистачить.
Чули, що десь в глухих селах гризуться, видирають один у одного кожен крок землі, але то далеко — там живуть дурні хлібороби. Весняне рівняється на місто. Тут землю обробляють аби-аби. Одбув, як повинність, день-два і знову у місто, і знову у вир життя, вир гонитви за грошима.
Зібрані гроші Андрій дбайливо беріг, не забуваючи водночас і про своє господарство. Ще в розпалі революції, коли селяни тягли і нищили все, що було тільки можна, Андрій навозив будівельних дубчаків скільки міг. Тепер вони йому стали у пригоді. За два роки до початку спокійного життя він збудував хату. То було ясне і високе приміщення на чотири кімнати. Еге! Цей будиночок мало скидався на підсліпуваті сусідські халупи. Міцний, високий, з ясними вікнами, він говорив за те, що сюди, в село, все більше і більше наближалось місто чи передмістя — з любов'ю до світла, до простору, до охайності. Тепер, ось майже вчора, він тільки-но закінчив ставити новий паркан, що наглухо відділить подвір'я від зовнішнього світу. Двір, як коробка,— з усіх боків огороджений, з цепним собакою на дроті через увесь двір — від хати до комори і конюшень.
Собака Ведмідь виправдував своє ім'я. Здоровенний, ситий, з дужою холкою, він міг з розгону збити з ніг якого завгодно мужика. Недаром кілька місяців тому Андрій довгі дві ночі думав, як краще позбутись одного настирливого мазурчика, свідка незаконної Андрієвої комерції,— прибить його гирею в закутку чи нацькувати собакою? Те і друге мало б однакові наслідки. Але мазурчик швидко сам піймався і поки що накинув на уста свої клямку.
Дебелі ворота на ніч замикались на замки, а хвіртку було прилаштовано так, що тільки свій міг ввійти в неї вночі, не побудивши всіх у хаті. Взагалі ж подвір'я являло собою маленьку фортецю, де все було на своєму місці і свідчило за дебелу руку коменданта.
Це було подвір'я одно із тих, що їх так багато з'явилось за останній час в селі і містечку. Зникли з-перед порога піраміди гною, смітник, купи дрібного хмизу, перетлілої соломи, безладно розкиданих дрючків, полін, старих коліс — взагалі всього того, що мало свідчить про незаможність і відчайдушну бідність господаря, отого всього, що мало кричати кожному у вічі: "Тут все забрано, більш тут нічого не візьмеш, навіть пресом не витиснеш!" Зникло все це — подвір'я, як лялечка, навіть шпориш, лобода і блекота зникли під гострою лопатою Натхи. Тічок перед хатою, як на Великдень3 чи зелені свята4,— вирівняний, заметений, білим піском присипаний, заквітчаний молодими грушами, берестами, яблунями. Білою блискучою крейдою вимазано около хати, сараїв і клунь, навіть стовбури молодої посадки.
— Цій людині повезло на революції! — часом говорила подорожні, порівнюючи Андрієву хату з тими халупами, що стояли навколо. Але господар і сам не прикривав цього: на сторожі добробуту стояв закон, що суворо нормував зріст власності. І поки розмір цієї власності не перебільшав норми, Андрій міг цілком безпечно сміятись собі в уса, адже найбільш оподаткування на видиму власність і кінчиком не зачіпало навіть відсотків на його власність невидиму.
Линув літній день, вітряний, гарячки, зелений. Сонце стояло між сніданням та обідом і світило так, як може світити в свято, коли зодягнеш в чисті штанці і сорочки хлопчики і дівчатка незупинно кричать про радість життя. Голоси дзвінка підлітають вгору, вплітаються в зелену кучеряву шапку береста, прориваються вище і там зливаються з урочистим калатанням дзвонів, яке віщує про швидке наближення служби.
Андрій чекав на Лазора і, щоб скоротити час, підкликав Іванька, наказавши йому витерти носа. Іванько слухняно мазнув долонею від одного вуха до другого і влучно осідлав батькове коліно. То був добрий кінь. Але цього разу, наперекір сподіванням молодого вершника, кінь не полетів захоплюючим дух галопом. Іванько підвів голову, і між ним та господарем того коня відбулася така розмова: