— Дарма! Од козаків Перебийноса не захистить тепер жида не те що полковничий пернач, а навіть гетьманська булава! Прийшов на вас страшний суд! Чорт надав тобі тут лишатися. Що я тепер маю з тобою робити?
— Дайте, добрий пане, мені коня. Я одягнуся у хлопське вбрання і втечу з міста слідом за поляками.
Чорноті шкода було жида, бо хоч і за гроші, а він часом ставав у пригоді й козакам; до того ж його взагалі вадило од крові неузброєних людей. Через те він нахилився до того, щоб зрятувати Лейбу, а заразом скористуватись з його втечі і переслати листа своїй коханій Галині.
— Добре, — проказав він після мовчанки, — зрятую твою жидівську душу. Та тільки щоб і ти зробив мені за те послугу: догнав би пана Януша і потай од нього передав би панночці Галині листа.
— Зроблю, зроблю, пане! — скрикнув Лейба, цілуючи Чорноті руки і підстрибуючи з радості то на одній, то на другій нозі. — Ой, яка хороша панночка! Ой, яка красуня... Далебі, що перша на всю Україну й на всю Польщу!
Він кинувся до своєї кімнати, одсунув там під ліжком половицю і зник під підлогою, щоб забрати там свої гроші. Чорнота ж тим часом попросив Крицю піти до повку і добути Лейбі коня.
Скоро Лейба повернувся і обережно, мов дитину, постановив у куток на лаву лантушок з грішми, а Чорноті подав паперу й олівця:
— Пишіть, вельможний пане, а я буду лагодитись у дорогу!
З тим він знову зник під широким ліжком своєї Рівки.
Чорнота тим часом писав:
"Проміняста моя зіронько! Квітонько моя запашна, Галочко! Поки живий буду, не зречуся тебе, моє коханнячко й надія. Хоч куди завезе тебе батько, — я скрізь тебе знайду і або виблагаю, або візьму силою, а будеш ти моєю".
Скоро біля корчми стояв кінь, а Лейба, переодягнений селянином, прив'язував поза сідла свій лантушок з грішми.
— Куди ж тебе нечиста сила несе з пейсами та дідівською бородою? — скрикнув Чорнота і, затягши Лейбу знову у хату, заходився одрізувати йому своєю шаблею пейси й бороду.
Лейба аж корчився з жалю за пейсами. Він цілував Чорноті руки і ноги, щоб той лишив його так, як він був, тільки Чорнота, опасуючись уже не тільки за життя Лейби, а й за долю свого листа, попросив Крицю придержати жида і одрізав бідному Лейбі сперше пейси, а далі і всю його довгу скуйовдану бороду.
— От тепер уже тебе й Рівка твоя не пізнає! — жартували козаки, виводячи Лейбу з хати. Лейбі ж було не до жартів: бідний жид аж хитався з горя і, сідаючи на коня, плакав гіркими сльозами.
XI
Ранком другого дня Чорнота виступив з своїм повком услід за поляками на Збараж. Ще не багато козаки одбігли од Константинова, а вже побіля шляху почали траплятися покинуті вози, трупи загнаних на смерть коней та покинута втікачами зброя. І що далі вони били, то все рясніше ставало всього того, а найбільше кінського трупу.
Той труп рясно вкривали чорні круки, що давно стежили за польським військом, тепер же справляли по всьому Львівському шляху свій бучний бенкет. При наближенні козаків вони піднімалися угору такими великими зграями, що заступали світ сонця, покрутившись же у повітрі, поки козаки їх минали, ненажерливі поганці з галасом знову допадалися до трупу.
У покинутих возах та поміж порозкиданою зброєю козаки знаходили дуже коштовні речі і спочатку забирали все собі, приторочуючи до сідел, але золота й срібла шляхом валялася така сила, що забрати все козакам було неможливо, і, врешті, вони почали вже байдуже дивитись на розкидане добро.
Після обіду козаки почали доганяти тих ворогів, що, стерявши своїх коней, бігли пішки. Ті нещасні напружували всі свої сили, щоб не дістатись до рук козакам, і багато з них, побачивши, що козаки наближаються, падали на землю мертвими від ляку й задухи. Деякі з втікачів бігли геть од шляху, ховаючись по лісах та байраках, тільки й те не рятувало їх, бо голод примушував бідолашних підходити до сіл, а там чекала їх люта смерть од рук селян-повстанців.
Так гнав Чорнота за поляками два дні, та тільки як не поспішався він, а все-таки не пощастило йому догнати ні привідців польського війська, ні пана Януша з його дочкою.
Надвечір другого дня козаки прибули у Збараж. Це було чимале місто з доброю фортецею й замком; та тільки, опріч міщан та ремісників-українців, у місті нікого вже не було: всі жиди й поляки втекли ще поперед польського війська зараз же після того, як пробіг пан Домінік з своїми гайдуками.
Переночувавши у Збаражі, Чорнота хотів ранком виступити далі, та тільки вийшло на інше.
У Варшаві, саме під ті часи, помер король польський Володислав, і один з претендентів на корону польську, Ян-Казимір, прислав до Хмельницького шляхтича, українця, Немирича, щоб просити гетьмана не йти з військом на Варшаву, а прислати на сейм посланців і через них вимагати, щоб було обрано за короля його, Яна-Казиміра. А за ту послугу Ян-Казимір дав неначебто обіцянку забезпечити Україні волю і спілку її з Польщею, як рівної з рівною. Той Немирич багато, мабуть, наговорив гетьманові такого, чого Ян-Казимір і не переказував, і так вплинув на нього, що Хмельницький зараз же послав Чорноті наказ спинитись.
Дуже не хотілося полковникові гаяти час у Збаражі, та не було чого робити, треба було коритися волі гетьмана, і він лишився там, марнуючи дорогий час.
Богдан Хмельницький прибув до Збаража з усім військом тільки через тиждень і, розташувавшись з військовою канцелярією у старому замчищі, оголосив по війську, що другого дня має бути рада.
Од полковників та козаків переднього війська по козацькому табору зараз же пішов гомін про те, що гетьман хоче миритися з поляками і що про це саме й буде завтра на раді мова. Прихильники боротьби з поляками "або до загину, або до волі", як-от Чорнота, Богун, Нечай, Кривоніс і багато інших, у розмові з козаками й посполитими страхали їх, кажучи, що як замириться гетьман з поляками, так польські пани знову повернуться на Україну і поберуть селян у неволю, а козаків зменшать до шести тисяч, як було до повстання.
Почувши такі речі, всі селяне, що поробилися тепер козаками, схвилювалися, так що всю ніч по корчмах у місті та у козацькому таборі стояв гомін і замішання.
Не спав сю ніч і гетьман України, Богдан Хмельницький. Лишившись на ніч у стародавньому замку польських князів, він лежав на м'якій постелі цяцькованого золотом князівського ліжка, під шовковими завісами, та тільки думи, що цілим роєм злетілися цієї ночі до його чола, не давали йому спати... Він, що тільки півроку до цього був сотником Чигиринського повку, що повинен був низько кланятися не тільки міському старості, а навіть всякому польському панові, що, нарешті, був покривджений іа. пограбований паном Чаплинським і, вкинутий у в'язницю, тремтів за свою голову, тепер піднісся на таку височінь, на якій стоять тільки короновані державці.