Напозичав Іван грошей на те весілля: у кого сотню, у кого й дві! Вже ж, бач, не як: щоб гучно погуляти і молодих бучно зустріти! Звісно, один тому час.
Поїхав Іван на весілля; приїздить до молодої ще зранку. Сидять, балакають; от-от би вже й до церкви рушати, а молода не починає вбиратися. Помічає Іван, що у неї наче під язиком горошина мулить; знати, що молода хоче щось говорити, та не відважиться! Він і каже до неї:
— Чи не час би, дитино, збиратися тобі. А вона йому на те:
— Час-то час, та я маю щось вам казати.
— Кажи, дитино!
— Не тямлю і як його: язик руба стає, не відважуся, нехай Дмитро скаже,— та з сим словом — брись з хати, а той вертопрах тоді й каже-говорить:
— Хтось нам недобрий, тату, дорогу перейшов: Варка зґедзкалася: "Не стану,— каже,— під вінець, доки твій батько не дасть тобі уступної на всю худобу". Я вже чого їй не казав, як не усовіщував, не йметься, своє править.
— Та й годі? — питається Іван.
А воно прикинулося святим та божим.
— Мало хіба сього? — каже.
— Тільки б і лиха, синку! Се така пригода, що від неї світ в голові не замакітриться! Я хоч зараз готов; що моє, то не чиє, як твоє. Мого віку й на гони вже чи є, з собою на той світ не понесу. Зови кого там тямущого, нехай ригують уступну.
— До нотаріуса треба.
— Ходім.
Ідуть, а Дмитро й слебезує — таке воно лукаве!
— Ви, тату, тільки на землі, а грунт і левада нехай за вами.
— Про мене! Я на все згоден, як собі хочете.
— Я, тату, нічого не хочу, се все вона коїть, звісно, перед вінцем вередує, треба потурати, доки руки не зв'язані. Отака лукава душа!
Як лукавнуе, а Іванові й невтямки, який куций воду каламутить... Йме він віри! А воно, бач, ніхто й наустив Варку, ніхто й пострунив її, як не Дмитрик за приводом Рудого.
Кинувся нотаріус писати: овва! Не можна, заковика, та ще й неабияка! У плані на землю перекручено: у Івана батько був Іпат, а вийшов Ігнат; треба, значить, у саму палату, аж у губернію, щоб там знов обернули Ігната в Іпата. Отаке!
Дмитро тоді в сльози:
— Пропала ж моя голова! Сорому за цілий вік не обберуся! Люде очі висміїЬть мені, просвітку мені не буде! Стидовище таке, що хоч з мосту та в воду!
Рюмсає та голосить, а нотаріус і рає.
— Доки,— каже,— палата розв'яже нам вузлик, можна лиху зарадити, можна порятувати справу векселями.
Іван і на те здався, така вже в нього воскова вдача була — аби до духу, так і тане.
Взяли та й написали векселі від Івана на сина.
Написали і гаразд! Весілля справили як слід.
Живуть молоді на місті, розкошують, рутяться, врядигоди і до батька навідуються, а батькові у них якось мулько... Звісно — чужа хата гірше ката. А приїдуть вони до нього — він, господи, який їм радий! Примів би, душу з себе вийняв та їм віддав.
Після Водохреща прийшло з межової палати, що нехай на плані стоїть не Ігнат, а Іпат. Зараз уступну і спорудили. Що ж би Іванові догадатись та векселі назад забрати. Де йому! Воно й те правда: як його зневіритись в рідну дитину? Тяжко! Еге! А воно саме отут зайнялося... Сказано не кидай іскри в попелі — сама згорить і село спалить. Вийшло таке, що і в світі не чувано й не видано. Ох, ох!
Навесні перед Благовіщенням3 гомонять у нас на селі:
— Варка показала приймакові двері!
Ось тобі й на! Думаємо: ненадовго свинота залізла до чужого болота! Пухлина вболіває за сином, сумує, Варку ганить.
— Не вміла,— каже,— моєї дитини шанувати! Та дарма! Я його до себе, може, хоче господарювати, а я собі в просо на піч.
Ще й шуткує! Не чув старий, яка гадина крадькома лізе до його господи...
На Великдень — нова чутка: Дмитро сплюндрував батьківщину, попродав усі землі, а сам п'є-гуляє з офіцерами. А тоді саме гусари прийшли на постой.
Іван віри не йме.
— Нехай,— каже,— після провід поїду, сам довідаюсь. Поки він поїхав, аж у середу по проводах чуємо щось
з дзвоником торохтить прямо до Пухлини в двір; бачу я: судовий пристав, я туди, цікаво... Чую: щоб ти думав? Зроду-віку не вгадаєш! Привіз пристав Іванові оповістку, щоб ставав на суд: син і невістка позивають, чому не виплачує їм своїх векселів... Бач! От як виплили ті векселі, наче олива на воді... Вони усі були на Дмитра, а він узяв та один на жінку пере-жирував.
Іван і каже тоді:
— Тут щось непевне: або вони показилися, або світу преставления не за горами вже. Які їм гроші? Коли я їх брав? Се так! Славно, батька в суд! Та за що? Які то векселі? Вони, простіть на слові,— тьфу! Вони замість уступної, уступну виправили — векселям квит!
— Се вже не моє діло,— каже пристав,— моє діло доручити вам отсі оповістки, щоб на суд ставали.
— А як не стану? — питає Іван.
— Поставте за себе адвоката.
— А як і сього я не схочу?
— І так присудять...
— Платить?
— Авжеж.
— Гм! А як не схочу? Я ж на те батько?
— Про се не скажу: порадьтеся з яким адвокатом, може, він відбрешеться.
Пухлина взяв ті оповістки, заскреготав зубами та до Рудого. А Рудий як виложив йому, що воно оті векселі і до чого вони ведуть, в Івана наче серце одірвалося.
— Буцім хто,— казав він потім мені,— узяв моє серце та в розтоплену яшвицю вложив.
Сидить він біля столу, а сльози йому кап-кап!.. Старі сльози, Якове, крий боже, які пекучі. Сидів, сидів, далі зненацька як демене кулаком об стіл, як гуконе^ие своїм гласом:
— На Сибір, на шибеницю піду, а свого не попущу! Ні! Щоб моя кров та з мене знущалася, щоб мій син та мене з моєї хати випер! Нівовік не попущу! Я його, де зустріну, задушу, щелепи йому надвоє роздеру, сокирою голову зітну! Суди мене бог та цар!
Отак розлютився! Звіром став чоловік, аж труситься, а очі аж горять... Рудий те бачить та лиса вдає, заспокоює, вболіває.
— Втихомиртесь,— каже,— до Сибіру далеко, обійдемось і без сокири, перо гостріше сокири і ліпше ріже.
Ох, боже мій, Якове, різачка була б попорізала його, вражого сина!
— Ми,— каже Рудий до Пухлини,— без хустки носа втремо.
Та й наустив старого повидавати векселі на віру. Він каже:
— Проти вас три тисячі, а проти нього тридцять; от йому і буде дуля під ніс. У мене є такі людці, що на них — як на скелю.
Пухлині наче світ хто заслонив. Положився на Рудого, а він його й підвів під монастир. Наробили вони векселів.