Воно й понялося; так воно за писаря правило та шахрайства і крючечки робило, доки позаторік Білогруд не прогнав його, та ще, кажуть, і межи плечі напхав...
Тоді воно, капосне, до нас на село та й об'явилося брехунцем: у Білогруда, значить, набралося науки брехати.
Жидова зараз з суміжних сіл обіруч до нього. Почало воно і в мирового ставати, і патенту собі виправило на брехунця. Нам про те байдуже і досі б було байдуже, коли б воно по-людськи жило та не скоїло такого лиха з Пухлиною.
— Чув, Якове, з Пухлиною, яка пригода трапилась? — спитався у мене Трохим.
— Щось не доводилося,— мовив я.
— Отеє так! — сплеснув' Трохим руками, дивуючись.— Де ж ти живеш? Наче не в нашому царстві, не в нашому госу-дарстві?
— Я, Трохиме, живу ченцем у мирі та душу спасаю.
— І ченцеві не гріх дбати про людей. Нічим, як людьми, і в гріх ввійдеш, людьми і душу спасеш! Слухай же знов. Пухлина Іван наш-таки козак був. От вже чоловік був! І не сказати! Нехай його душа з святими преподобиться! Ніхто проти нього нічого лихого й на мізинну пучку не покаже: добрий та тихий такий, хоч в ухо його вбгай. Ніхто зроду-віку не чув, щоб Іван Пухлина кого покривдив або про кого яке ледаче слово вимовив. А що за трудівник був! З ранку до ночі на ногах, не присідає. Потом та мозолями надбав собі і лугу, і поля, і левад, і лісів. Еге! Надбав, та не спожив. За свою добрість довелось гірш, ніж під лісою ноги простягти... От вже святу правду сказано: "Будь гірким — сплюють, будь солодким — злижуть". Не вгодиш на людей. Занівечили людину ні за понюх табаки. Та ще хто занівечив? Син! Рідна дитина.
— Не сам же син — брехунець..,— перебив Петро.
— Ну-бо, Петре, вгамуйся! От не гадав, що ти такий марудний. Кажу тобі — не перебивай! А ти — буцім не до тебе: ніби й не чуєш, наче умисне! Вже ж я й сам тямлю, до чого річ веду. Будь ласкав, зашморгни язик, доки я мовитиму, а замовкну — тоді й розсупониш. У Пухлини був син, Дмитро: одно воно тільки й було; молодим і побрався Пухлина, а тільки й свічки, і воску, що Дмитро... Та й з того, у кого, кажуть, синів сім, то й доля всім, а в кого оден, та й той не ладен... Отак і в Пухлини. Віддав Іван Дмитра до школи, тут-таки до нашої, до Іваницької. Взялася дитина до науки, та так цупко взялася, що шпектор і напосівся на Івана: "Давай та й давай сина до повітової школи, світу навчиться, в люде вийде". Послухався Іван, Дмитро й тут береться, прямо наче навзаводи: панські діти геть задніх пасуть, а Пухлиненко на сам перед; паненята до нього листочком липнуть, таке воно — все знає. Скінчило воно і повітову школу, аж чотири роки там вчилось. "А куди ж його тепер,— думає Іван,— від ріллі воно вже одірвалося, треба йому до більшої стежки". Шпектор знов йому рає:
— Вези до губернії, нехай учиться, в нього голова неабияка...
— Коли б воно не спаніло там? — каже Іван.
— Ні, чим є, тим і буде,— батькове серце й пойняло віри.
І в губернії вчився Дмитро чотири роки. Чому воно там вчилося, якої премудрості набиралося — про те не скажу. Щожнив приїздило воно до батька: такий огрядний, та чепурний, та моторний парубка, наче вилитий, наче намальований; тільки й шкоди, що паненям визирало, зовсім не нашим духом тхне, з людей часом кепкує, проти батька губу копилить.
Батько того не помічає, не надивиться, не нарадіє. Нам збоку видно, що Дмитрик верхи їздить на батькові, а батькові те й невдогад... Навесні Іван овдовів, а на літо приїхав Дмитрик та вже й зазимував у батька. Значить — зовсім вивчився. Старий почав був налягати, щоб воно ще йшло до науки до Києва, так де тобі?
— Не хочу, не піду, буде з мене.
І не пішло! Таке забісоване, нічого з ним батько й не вдіяв, звісно, парубіка двадцяти двох літ — на налигач не візьмеш. Справив собі ? батьківської кишені рушницю, хортів, живе у батька, готове їсть, п'є, байдики б'є, вередує та полює. Коли б на мене, Якове, я б його, знаєш, як поповередував! Не подивився б я йому в зуби, чи вони у нього письменні, а першим ділом: "чті отця твого", а не кепкуй; ні — то геть з очей! Не хоче! Я б його на черезсідельник та до сохи. А Пухлина панькаеться з ним, потурає. Кажу ж тобі: хисткий чоловік був, земля йому пером! Куди хили, .туди він і гнеться, наче той шелюг, а воно так не можна. Хилку лозину і снігир зігне.
Слухай же: злигався Дмитрик з отим брехунцем Рудим, з ранку до глухої ночі у Рудого, поїть його, кормить, не дихає без нього, наче його хто пришив до Рудого. Я не витерпів, таки і кажу якось Іванові:
— Чи таки Дмитро пара Рудому? Він чесного батька син, а то безбатченко, та ще й брехунець. Стережись, Іване, щоб часом не обув Рудий Дмитра у пришви.
На моє воно й вийшло: тільки пришви на Іванів копил прийшлися.
Гуляв Дмитро, гуляв, гасав з міста та до міста, так років з два, нагасався та до батька:
— Годі мені, тату, бурлакувати, женитимусь!
— Час добрий, синку! Женися.
— Шукайте, тату, пари.
— І вже, шкода, сину! Нехай саме серце знайде пару, а на мене не вповай.
— Коли так, тату, так я вже собі знайшов.
— Кого се?
— Варку Ходотиху.
— Кожум'ячишину вдову?
— Еге, знаєте її?
— Не бачив, яка вона, а чув про неї. Хто ж се тобі пораяв?
— Василь Рудий.
— Гарний сват... Що ж, твоя воля, тільки пам'ятай, що в удови — два норови.
Та й більш нічого йому.
А сказати тобі, Якове, та Варка Ходотиха — молодиця, не взяв її кат, з себе чепурна, огрядна, чистючка така, наче вона не міщанка, а яка велика пані, бездітна і грошовита. Грошей ще від батька принесла вона повен припіл, і чоловік добру торбу лишив. Чом їй не розкошувати! А тут жіноча муха залізла в ухо! Заміж, мовляв, притьмом! Убралася в червоний очіпок. Підвернувся молодий та моторний жевжик — вона й припасувала лутку до дверей!.. Проворна баба! Трохи ніяково, що літ на десять вона переспіла Дмитрика, та йому до того байдуже! Аби гроші йому та розкоші! До грошей він — і не сказати який ласий! Старий Пухлина і осте-рігав-таки сина, казав йому: "Дивись, щоб жінчині гроші випадком не випали; не забувай, що з великих хором і миші втікають!"
Не послухався! То б то не Дмитрик був, щоб послухався батька!..
На самого Михайла 2 і весілля призначили.