Ліс густішав.
Стежка, яку "було намацав у траві, вислизнула з-під лап, і Рудий Опришок побрів у темряві навмання. Ох, тяжко бути справжнім ведмедем.
"Та це, мабуть, тяжко лише спочатку, потім звикну,— потішав себе.— Ось незабаром розвидниться, сонце розжене пітьму, тоді настане полегшення, заснуть у норах гадюки, принишкнуть у лігвах вовки.
Коли ж дійду до ведмежого краю — матиму потім про що оповідати. Аякже, щоб знали родичі: нелегкий шлях пройшов Рудий Опришок".
І, певно, так би й сталося, був би Рудий Опришок визнаний у ведмежому краї героєм, коли б поміж гіллям щось не заблимало.
Завмер.
Припав черевом до землі, знову ожив у ньому шашіль, Опришок порпав під собою землю, щоб притаїтися, сховатися, зменшитися. А очі-свічки наближаються... Скіць — усе ближче... Скіць...
Якась сила, розтривожена шашелем, вибухла в ньому, струсонула, перелилася в лапи; Рудий Опришок в миг ока обернувся і, мов пущена з гори колода, рвонув навпростець до Залізної Пастки. Інколи на всяк випадок озирався, очі-свічки наближалися, він прискорював біг, а очі-свічки, здавалося, й собі бігли за ним і реготалися; реготалися вони глумливо, глухо, від цього реготу бралася льодом у жилах кров.
"А ха-ха-ха!"
-А ху-ху-ху-пугу!"
"А ха-ха-ха-га!"
Опам'ятався аж по той бік дротяної загорожі Залізної Пастки. Тут уже почувався безпечно, висока сітка боронила його від лісових страшилищ, та й дідо Конопелька при потребі допоможе своєю рушницею. Упав з розгону під дубом, під тим самим дубом, де вполудне сидів з Михаськом, віддихувався, обтріпував кожушину, а краєм ока пасся на Ліс. Свічок не запримітив, страх випарувався, тепер буз страху міг навіть думати. Власне, Рудому ні про що було думати, хіба про той жахливий регіт, який котився за ним; був цей регіт, якщо мислити холодною головою, до того ще й дивний, бо Рудий знав від жінок: рисі під час нападу не сміються.
"Що ж це, яка нечиста сила за мною гналася?
Почекай, почекай, але ж так само регочуть у нічну годину сови. А оті очі-свічки? Може, це блимав кіт-заблуда?.. Отже я, ведмідь-ведмедище, злякався підсліпуватої птахи, котра ночами полює мишей?"
Схопився за голову. Оце тобі сором! Оце тобі ганьба! Товк головою від розпуки об дубовий стовбур, і ревів, і лютував, і казився.
Якби міг — роздер би себе на шматки...
І сварив себе останніми словами, які тільки підслухав у баби Богданихи, котру недавно за сварку вигнали із Залізної Пастки; був тут і псяюха безхвостий, і дурень квадратовий, і макогін необли-заний...
Але Богданишині ганебні слова не помагали, бо не били й не різали.
Ніколи не пам'ятав себе таким скаженим.
Біг підтюпцем до крана з водою на майдані, гамував спрагу і гасив сором, але вода також не допомагала. Рудий Опришок, здурівши остаточно, моцувався з краном, толочив воду своїми ступаками, гнув трубу, вириваючи її з землі. Щось там тріщало, ламалося — все це марниця, і навіть марними здавалися Гарасимові батоги супроти того, що скоїлося, бо світ, добрі люди, ще не бачив, щоб ведмеді лякалися присліпкуватої птахи.
Злість витисла сльози, сльози, на диво, полегшили душу, навіяли сонливість. Брала Рудого Опришка в обійми байдужість, давала про себе знати втома, і він, не зваживши, що вода з крана бризкає фонтаном, подибав до лігва в повітці. Крихти здорового глузду, як вуглики, пекли, нагадуючи про Гарасимів батіг. Ведмежа гордість намагалася розраджувати, що, мовляв, нічого не втрачено, сором можна змити одним: повернутися у ліс і топтати дорогу до рідної пущі. Однак Рудий Опришок ні до здорового глузду, ні до власної гордості не прислухався, мріяв лише в цю хвилину, щоб чимдуж допастися до постелі з м'якого сіна; спати... спати... А ранок мудріший од вечора, може, він-таки спробує повторити втечу із Залізної Пастки при сонці, здалось би перед тим, правда, роздобути рушницю діда Конопельки, аби відстрашувати нею вовків й усяку іншу погань; це, мабуть, легко зробити, дідова рушниця удень висить на гвіздку під стріхою прохідної, досить тільки на Конопельку вишкірити зуби — і вона твоя.
Та це станеться потім, а поки що спати... спати...
І Рудий Опришок захропів, як натруджений косар.
Уже співають треті півні, і вже досвіток сідлає білого коня, і вже Михаськова Мама будить сина, аби квапився гнати з дідом Онопрієм колгоспну череду на вранішні роси, а я ніяк не зважусь продовжити казку. Ліпше б, щоб казка сьогодні проспала свою чергу, хай би її краще вхопив лихий Блуд та поводив би сутищами і вертепами, бо Рудий Опришок, ніякої біди не передчуваючи, спить на сіні в повітці солодко і смачно, як викупана дитина. Але казка від мене не залежить. Вона продовжується.
Завгосп Гарасим встає з постелі щоднини разом з курми, він устиг уже надивитися на вічне Опришкове ґаздування, і встиг чоловік наплескатися долонями та настогнатися над цілим озерцем води, що наточилося за ніч з понівеченої труби.
Потім Гарасим люто закляв, схопив з воза батіг і стиснув пужално, аж посиніли пальці.
Правцював до повітки.
Якщо сказати правду, то Гарасим не очікував сьогоднішнього ранку застати на лежанці Рудого, адже будь-який шибеник, якщо він має у голові трохи олії, а в душі — краплину поваги до себе, не очікуватиме кари за скоєну шкоду. Якби щось подібне сталося з Гара-симом, міркував завгосп на ходу, то в Залізній Пастці й духом його не пахло б.
Але це так міркував про себе Гарасим.
Наш же Опришок, згорнувшись у клубок і засунувши в рот замість цукерка передню лапу, спокійнісінько додивлявся світанкові сни. А Гарасим уже на порозі... А Гарасим уже поплював у долоні...
Вуйко Гарасим міг би заприсягтися, що не мав великої охоти злоститися на ведмедя, однак він був не нинішній, чоловік давно втовкмачив собі в голову, що всяка провина повинна бути покарана, біда тільки Опришкова, що іншої кари, окрім батогів, Гарасим не визнавав. Завгосп Залізної Пастки увірував лише в силу батога, до того ж здавна, маючи солідний стаж фірманської роботи, полюбив пужално як знаряддя праці, батіг у руці немовби його возвеличував, примножував міць і доточував пихи.
І ще батіг чарівним чином хмелив Гарасима. Досить йому було доторкнутися до пужална, гнучкого, плетеного з висушеного грабча-ка, як у голові відразу злегка туманилося, кров жвавіше струмувала в жилах, а в грудях розливалося гордовите тепло.