— Треба застрелити Зеленого Короля...
Що, що? Добрий Єгер аж хитнувся, бо Зелений Король — це його Оленець. Сів на підсунутий поштаркою табурет, кліпав очима.
Трубку притискав так, що аж вухо побіліло. Не міг второпати: сміються з нього, а чи насправді?
Кашлянув. Трубка зраділа і металево зашкварчала:
— Алло! Чуєте мене? Кажу, що повинні-сте забити найстаршого в пущі Короля, нам потрібне м'ясо. Ви слухаєте? М'ясо, кажу... Рев якраз кінчається... Ліцензія виписана.
Боже мій, і звідки беруться слова: забити... ліцензія... м'ясо... Немов їх з бляхи вирізали: колючі якісь і студені.
Добрий Єгер поклав на важелі слухавку і тільки тепер за давньою звичкою виструнчився:
— Слухаюся.
Пошкрябав чоботиськами до виходу. Чоботиська в одну хвилю потягаріли, а може, це він ослаб, раптово постарів? Поштарка навіть злякалася:
— Вас щось заболіло, нанашку? Обернувся на дверях.
— Ая, заболіло, доню. Словом, як каменем, вдарено.
І пошкандибав. Поки плентався на свій груник, балакав сам до себе:
— їм що? Вбий, бо м'ясо десь там потрібне. А те, що це мій Зелений Оленець, нікого не обходить. Ех... воно звичайно, з одного боку все по правді, голос у чорній слухавці має рацію. Швидше чи пізніше, а Зеленого Оленця смерть не мине. Він уже геть постарів, весен, мабуть, з вісімнадцять має, це кінець оленячому життю. Але чому той кінець я маю робити? Най би прислали сторонського стрільця, хіба не знають, що означає для мене Зелений Оленець? Ні, не застрелю... Всі накази сповняв, а цей не буду. Най роблять, що хочуть. Коли що — запишуся на пенсію.
Вдома так і сказав: піду на пенсію, і то від завтра...
Ліг спати без вечері. Але де той сон? Ліжко під ним скрипіло, як вози на довгій дорозі. Уявляв себе на відпочинку: сонячна призьба, внуки вичовгують йому коліна, неквапні балачки з ровесниками, взимку — піч... Ніби й непогано, га? Чи не досить йому недоспаних ночей і лісових мандрів? Почекай-но, як це досить? Прецінь, ще не вмираю. А як жити без мандрів? І як буде жити праліс без мене? Новому Єгереві треба згаяти півкопи років, поки зачує заячий плач. Вже краще ще одним Королем поофірувати задля життя багатьох. Поофірувати? А ніби це легко? Пестив, годував, стежив за ним у пущі, рахував нові гілки на рогах, мов перші зубки у своєї дитини, тішився королівськими синами і донями, яких щороку більшало на осінніх гульбищах, і після цього вбити? Кажуть: це закон пущі. Люди перейняли дикий закон і користуються ним для власної вигоди.
Ох, люди, люди...
А все ж удосвіта потелепав у дебру. В пізній сніданок прибився до полюварки. Тут, щоб забутися і скоротати час, оперізував воживками копички, аби сіно вітер не патлатив, на горищі перекинув висушені віники молодого пагілля — звірині корм на зиму. Та скільки тієї роботи міг нашкрябати? Раз-два — і по всьому. Мусив таки лягти під копичку і слухати тишу лісового полуденка. Чекав вечора.
Чекав якогось рятунку для себе і для Оленця. Та який може бути рятунок? Видно, мусить одним життям пожертвувати...
Сонце припікало, як вліті, земля парувала теплом. Хмелило грибами і розтопленою живицею, пахтіло духом медвяного серпня, що жив у сухому сіні. А може, ці п'янкі запахи наслав на нього хитрун Чу-гайстер, наслав і таки заколисав Доброго Єгеря.
Люлі-люлі...
Спав.
Спав, як вояк в окопі, з рушничним паском у долоні. Розбудив його перший оленячий рев. Кліпнув очима — вечір, а може, й ніч. Визначив напрям вітру. Почовгав на вітер. Туп-туп... Туп...
Поспішав. А чого? "Бо,— думав,— хочу чимдуж впоратися з убивством, щоб потім мати час на каяття, люди завжди так чинять. І люди вміють викручуватися і вибілюватися. Ось і я; вбивство назвав жертвою, офірою, смерть маскую якимись вищими інтересами".
Туп-туп...
Нипав полянами місяць і розкладав свої ватри, що горіли без диму і вогню.
Добрий Єгер ліг за колодою на щорічному оленячому Ристалищі: тут завжди в цей час бачив Оленця. Ждав. Загнав патрони в дула дубельтівки — ждав. Ковзав поглядом по величезній витирлуваній копитами поляні, на якій бовваніли кущі ялівцю,— ждав. Проклинав себе, ненавидів себе ("Офіру якусь знайшов, тьфу!"), а все ж таки ждав.
Олені не забарились. Двигтіли напролом через хащі бики. Дріботіли копитцями відданиці-лані. Пуща, мов велика мембрана, тремтіла від чужого реву. Хтось з кимось бився, хтось у когось рабував наречену — оралось копитами Ристалище. Хтось переможно і пихато вів здобуту лань, а то й дві в кущі, хтось залишався нежонатим. Навкруг смерділо мускусом, оленячим потом, спекою великих тіл. Єгер не рахував на Ристалищі борців, вони його не цікавили, видивляв між ними Зеленого Короля, видивляв і не знаходив.
Зелений появився аж після півночі в супроводі давньої любки — Білої Чічки і молоденької лані, що полакомилася на королівську корону. Добрий Єгер припав до дубельтівки. Дуло лягло на колоду, мушка вимацувала праву лопатку Оленця. Вже палець торкнувся собачки, вже...
І несподівано звідкись прилинув заячий плач. Чи упав з неба, чи виповз з-поміж кущів, чи видобувся з-під землі, чи вродився таки в ньому, Єгереві?
А може, то не заячий плач, може, то плакала дебра?
А Королеві й у вусі не свербіло. Задер високо голову і протрубив. Інші голоси здалися сопілками в порівнянні з його трембітою. Ристали-ще вмить спорожніло: піддані чкурнули в кущі, певно знали характер вожака. Лише один молодчик забарився, цілуючись з любаскою, і за це був покараний. Король з місця черкнув молодика рогом, той шеба-нув без оглядки, а Король прилучив його лань до свого гарему.
Виступав перед жіноцтвом гоноровито, думно, трусив головою, як бунчуком, і вигинав каблуком шию. Добрий Єгер міг вцілити його дуже легко, хвиля — і королівський маєстат обернувся б у купу м'яса.
Але жив воскреслий у душі Єгеря заячий плач.
Він забув про рушницю, про наказ з району, про своє виправдання вбивства офірою — любувався Оленцем. Любувався і бачив себе молодим, дужим, повернувся у ті далекі роки, коли годував Оленця з долоні, коли напував його з відра, з якого сам пив, коли частував гілкою омели.
Тільки тепер зрозумів, що Оленець — це його молодість. І не може він, дідько би то вхопив, розстрілювати власну молодість. Поки ходить цей звір у пущі, поки водить він олениць на весільні грища — доти ходять пралісом і його калинові роки.