Оленець і вухом не повів.
— Іди, кажу тобі,— розсердився Єгер. Йому хотілося швидше закінчити сумне прощавання.
Оленець стояв, ніби його копита прикипіли до землі.
Тоді Єгер склав удвоє налигач і розмашисто вперіщив Оленця по лискучій спині. Не так пекучий біль, як сором обпалив сина Червоної Лані з ніг до голови, бо світ такого не видів, щоб оленя батожили, як Сумирну Кобильчину. Очі йому налилися червоною злістю, він форкнув, здибився на задні ноги і шугнув наосліп в гущаки.
— Давно б так, мій Оленцю,— журно посміхнувся Добрий Єгер.— А то, бач, напослідок вдарити мусив...
Болів його вимушений удар. І Оленця воривковий пруг болів. Він гасив біль шаленим летом, безглуздими стрибками. Силу чув у собі викохану, міг би летіти, здавалось, без перепочинку день і ніч. Не знав тільки, куди летіти? І пощо?
Спинив його тісний перстень білих дерев. Глипав на них зачудовано, бо розпізнавав лише смереки, смереки мали колючі лапи, а ці закосичилися в пестливе м'яке листя і вбралися у білі сорочки. За білокрилими деревами стояли велети, що стовбурами підпирали небо, а капелюхами заслоняли сонце. Оленець відчув себе маленькою козяв-кою, загубленим перцем у зеленому морі пущі.
Якісь звуки народжувались поміж деревами — не розумів їх.
Якісь запахи струмились звідусіль — паморочилась голова.
Мучила спрага. Згадав про відро з чистою водою у вольєрі Доброго Єгеря, про снопик омели в руках Ґаздині. Все це лишилось у минувшині, в далекій казці.
Ліг на поляні і думав, що треба, мабуть, вдаритися головою об білі стовбури дерев, бо однаково не проживе на чужій чужениці.
Хтось йшов пралісом: туп-сік, туп-сік... Йшло зло чи добро? Ет, байдуже. Склепив повіки.
Хтось поруч зупинився, хтось доторкнувся до нього.
"Ей, а ти чо' тут розлігся?"
Стояла над ним юна олениця. Відразу помітив, що гарна. Вона, мабуть, також знала про свою красу, бо трималася гордо, незалежно.
"Ти хто такий? — питали її очі.— Я тебе в пралісі раніше не здибала".
"Бо не могла здибати,— відповів неохоче.— Я у Доброго Єгеря жив. Зовусь Зеленим Оленцем". Підстрибнула на радощах.
"Ти син Червоної Лані? Той, якого людина яр-порою полонила?" "Та ніби той, але я нічого не пам'ятаю".
"Зате я про тебе багато знаю — Червона Лань розповідала. Як вона, бідна, тужила... А мене пам'ятаєш? Колись ми в стаді з тобою буцкались. Ти був такий смішний, задерикуватий".
"Ні,— Оленець хитнув ріжками,— не пам'ятаю".
"Хіба важко пригадати Білу Чічку? Так мене небіжка вуйна Сухоребра охрестили. Гарне ім'я, правда? А вуйна Сухоребра вмерли, старі дуже були,— торочила молоденька оленичка.— А ти куди тепер?"
"Не знаю",— зітхнув. І таки справді не знав.
"Шукай у пралісі свого тата Рогатого Короля, в його стаді будеш ходити. Такий у нас, оленів, порядок".
Його не цікавив оленячий порядок, але сказав:
"Пошукаю".— Зірвав губами яскраву квітку і сплюнув: була гірка, як полин.
"Чого ж непотріб пасеш смердючий?" — зауважила Чічка. "Чи відаю, що тут смачне, а що гірке?".
"То ти нічого у пралісі не знаєш, не розумієш?" — витріщилась Чічка. А таки гарні у неї очі, великі, вологі.
"Ні,— мусив признатися.— Мені лише про ворогів розповідав Добрий Єгер".
"Цього замало, Оленцю. Хочеш, я тобі все покажу?" "Хочу".
Пішли поруч. Чічка вчила його розпізнавати дерева, давала імена квітам і травам, привчала до запахів, показувала стежки. Оленець щось запам'ятовував, а щось й пропускав мимо вух, бо голова аж гуділа від повені вражень. Найбільше дивувало сина Червоної Лані лісове озерце. Раніше й гадки не мав, що існує на світі таке величезне відро, повне-повнісіньке води.
"Хто ж цю воду випиває?" — спитав наївно.
"Ми з озерця п'ємо, коли тут пасемось. А як спека і овід допече, то й купаємось. Може, спобуємо?" "Ні, я хочу пити".
Він пив пожадливо, квапливо. Чічка, здавалось, лише притулила до води красиві губи, мабуть, і крапельки не перехопила, просто видивлялась у дзеркальному плесі на свою вроду. Раптом підвела голову, в очах застрибали бісики. Спитала:
"Я гарна, Зелений Оленцю?"
Що мав їй казати? Хіба він розуміється на красі? "Кажи, кажи, не соромся. Я тобі подобаюсь?" — і черкнула боком об його бік.
Опустив голову. А таки вродлива, чортяка: тонконога, струнка. "Ех ти, а ще син славетного Рогатого Короля. Геть серед людей зледащів",— соромила.
"Мені в людей добре жилося",— насупився.
"Можливо,— не стала сперечатись.— А скажи, чи знаєш, що таке любов?"
Моргав очиськами. Любов? Ні, про любов Добрий Єгер йому не розповідав.
"Дивний ти, Оленцю, і дикий.— Чічка зробила навколо нього коло.— І повинна-м тобі сказати, що ти з вигляду гарний. А про любов восени довідаєшся, коли кров у тобі заговорить. Тоді знайдеш мене у пущі, добре?"
"Та добре",— Оленець невпевнено почухався копитцем за вухом. Вона заспішила:
"Ой, мені пора, бо й так відбилася від стада. Червона Лань у нас тепер за старшу — перепаде від неї на горішки. А ти, Оленцю, шукай свого тата. І не залишайся, чуєш, на ніч пастися над озерцем. Сюди на водопій Плямисті Блискавки ходять",— Біла Чічка крутнула хвостиком і зникла серед заростів. Лише чув: скік-скік...
Лишився сам.
Лісове озерце зайнялося червоним вогнем — заходило сонце. З чорних ізворів попід кущами плазували сутінки. А може, це не сутінки крадуться, може, вовки, може, Рудий Лис, може... Оленець блукав лісом навмання, йшов немовби у чужому краю, боявся, щоб не тріснула під копитом гілка, кожної хвилини чекав, що он із того дерева, або із того, або з цього плигне на спину Плямиста Блискавка.
А в лісі темніло. І чим густішу пряжу ткала ніч на своїх кроснах, тим страшніше робилося Оленцю.
Улігся між двома ліщиновими кущами і на всякий випадок нагострив ріжки. А ніч навколо верещала, шаруділа, стогнала, тупотіла, і кожний звук шматував Оленцеві серце. Він пробував вгамувати страх, насміхався з свого боягузтва, згадував для хоробрості і граціозну Білу Чічку, яка теж ночує у пралісі, але нічого не допомагало. Страх жив у його крові, страх був сильніший від сорому і оле-нячної гордості, страх ріс вище дерев, пускав пагілля до хмар.
І Зелений Оленець не витерпів. Зірвався з копита, як навіжений, біг через пні, перескакував кущі, немов за ним гналися і ніч, і Плямиста Блискавка, і ціле плем'я Сіроманців, всі страхи на світі.