Коли б поблизу була Сухоребра, вона, кажуть, усі розуми поїла, щось би мудрого нараяла...
А Людина тим часом одягла штани, взула шкарбуни, закинула на плече рушницю і, причикнувши навпроти мордочки Зеленого Оленця, сказала:
— Я за Плямистою Блискавкою побленькаю, здає си мені, що-м подірявив їй груди. А ти, неборе, з мамою побалакай. І не спи,— жартома, зовсім не боляче покрутив Оленцеві вушко.
Коли Людина зникла в гущаку, Червона Лань метнулась до сина. Мов вихор вселився у неї, мовби розбагатіла олениця аж на чотири роки, бо всіма ногами, губами і лобом собі помагаючи, розгортала людський плащ, що пахтів потом, куривом і горілкою, випеленю-вала з нього Зеленого Оленця. Носом підштовхнула сина під черевце, просила і квапила: "Борзіше сторцуй ніжки, шибенику. Поки Людина повернеться, ми будемо далеко. У нас-бо ноги, як крила..."
Хіба син не розумів матері? Чи не хотілося йому гайнути у дику пущу? Збирав, бідака, у кулачок силу, натужувався, але біль таки валив його на людський плащ. Так тривало не раз і не два, Єгер давно розшукав підстрелену здобич, тепер він причаївся в кущі і сумовито зорив за метушнею Червоної Лані: це був оленячий танець розпуки, жалю і безсилля. Єгер заплющив очі, розпач Червоної Лані ятрив серце, викрешував сльозу. Людина теж шукала способу, який би поміг Червоній Лані повести сина на зелені плаї...
Не міг нічого придумати, і через це мучився, і через це палив чомусь сором.
Червона Лань врешті підігнула стрункі ноги і лягла біля сина. Чи змучилася, чи загадала нагодувати Оленця? Малюк зраділо витягнув шийку і потягся губами до вим'я. І враз спав з нього біль, спопелів шкарубкий людський плащ, Оленцю здавалось, що він поплив у солодкому білому молоці: Якби цій плавбі кінця-краю не було, якби...
Засинав.
Уві сні підповзла до нього Плямиста Блискавка, вишкірила Плямиста жовті зуби. Ох, які страшні... Він дав ногам знати, подібно як там на зрубі, ніколи дотепер так легко і високо не стрибав, і якби не той останній стрибок через Потік, що закінчився нещасливо, то мама, певно, його похвалила б. А так... Бррр, яка холодна вода. Ой нене, яка студена...
Червона Лань пильнувала його кошмарний сон. її напружена, піднята високо вгору голівка здалеку була схожа на водяну лілію, що похитувалась під подувом вітру.
Людина любувалась Червоною Ланню, довго любувалась, ніяк не зважувалась поруйнувати цю ідилію. Однак таки мусила. Випросталась і пішла до олениці.
— Я тебе, мамо, розумію,— виправдовувався Добрий Єгер.— Шкода тобі рідної кровинки, тужити за сином будеш, але що вдієш, га? Не лишу я тут Оленця, бо ти йому не поміч. Лис підкрадається, Сіроманець... Пропадеш і ти ні за цапову душу.
Зітхав Добрий Єгер.
Червона Лань плигнула в кущі. Оленець краяв її серце плачем.
— Не плач,— сказав Єгер.— В мене буде тобі добре: молочком напуватиму, дам каші. І рану полікую. О, я від ран великий знахар. А потім, коли виздоровієш, пущу на волю. Я прецінь знаю, що тобі воля солодка. Чи як кажеш, га? — повернув лице до Червоної Лані.
Олениця крутила головою: дурніла від розпуки.
— Крути не крути, молодице, а іншого виходу нема,— промовив Єгер.— Нема,— повторив і розвів руками.
Почав збиратися. Зв'язав передню і задню лапи рисі, прилаштував її на плечах, потім запеленав Оленця в плащ і притулив до грудей. Ще потоптався на гранчиках ватри, закинув на шию рушничний ремінь — і пішов.
Плигав з каменя на камінь легко, продирався крізь кущі нечутно, як добрий лісовий дух.
Не озирався.
Боявся тужного погляду Червоної Лані. Чув, що дибала по його слідах.
Аж на царині оглянувся.
— Ну, чого ти дурієш? — мовив до олениці, що зупинилась на узліссі.— За сина будь безпечна, а в село тобі не можна: собацюр повно.
Повернувся і рушив стежкою до села. Здавалось йому, що втікав, втікав від трембітного оленячого реву.
Що б це могло означати?
Крізь дерев'яні грати вольєри Зелений Оленець ловив кожний рух Доброго Єгеря, ловив і думав, що він сьогодні якийсь інакший, ніж учора. Навіть, здається, підрізав волосся, що завжди кукурічилось на потилиці, обчімхав також вуса, одяг білу з вишивкою сорочку. Нині, щоправда, неділя, але...
В повітрі висіло щось тривожне, щось незрозуміле, щось фатальне...
Єгер димів люлькою на порозі своєї хати. Потім виніс із стайні щітку і згребла, які смерділи потом Сумирної Кобильчини, відчинив дверцята вольєри і, закотивши рукави, сказав:
— Будемо штрамуватися, Оленцю.
Не щодня Добрий Єгер чистив Оленцеву кожушину, але Син Червоної Лані звик до щітки і згребла: стояв, як укопаний, і слухав, задоволено покліпуючи очима, як лоскотали щіткою шию.
— Тепер нам, Зелений Оленцю, не стидно і між лісовий народ пока-затися,— промовив Єгер по роботі. Сів на перевернутий жолобок, і Оленцю здалось, що Людина ховає од нього очі, ховає, бо в тих очах є це "щось". Він торкнувся губами Єгерового плеча.
"Може, розкажеш, що скоїлося?"
Людина німувала. І в її мовчанні теж було "щось". Єгер завжди приходив до нього веселий, з цілою торбою лагідних слів і з гостинцем на додаток — в'язочкою омели або повною кишенею жолудів. Він годував Оленця просто з долоні, і син Червоної Лані бачив на твердій долоні людську доброту і ласку.
Правда, він запримітив, що не всі люди однакові. Коли не було вдома Єгеря, до вольєри загощувала Ґаздиня, висока і суха жінка з повним ротом блискучих зубів. Вона спідлоба зиркала на Оленцеві ріжки, ніби в них бачила собі загрозу, кидала на драбину пласт сіна або зеленого рунку, а з її рота капали слова:
— На, ледацюго, тевкай. Хісна з тебе, як від цапа молока: і ножем не заколеш, і під тархівку не візьмеш. Дурно лише рунок псуєш.
Від її слів пахло студінню і неприязню. Він думав, що одні людські слова схожі на зелений рунок, а інші — на колючу кропиву. Ображений забивався в куток або ховався між смерічками, які закопував для нього Єгер, і навіть не торкався їжі. Але повертався з пралісу Єгер, він
вішав на клинок перед ґанком свою залізну палицю і відчиняв дверцята вольєри.
— Як сі, хло чуєш? Чи давала Ґаздиня їсти? — засипав Оленця питаннями. Йшов до драбини і розтрушував сіно.— Гей-гей,— бідкався,— та ти, хло', голодом себе мориш, певно, на Газдинин язик жаль маєш? — Він посміхнувся у вус, той сміх і його слова перемішувались з сіном, здобрювали його, і сіно починало пахтіти так апетитно, що, здавалось, з'їв би його цілу остревку.