Ми просиділи у машині дві години. Крамниця не продавала ні спиртного, ні гарячої їжі. Сера купила пакунок тістечок. Ми їх з'їли.
— Але ж не можемо ми просидіти тут увесь день, — вибухнула вона по тривалій похмурій мовчанці.
Я не був певний, що Уексфорд не розшукує її та Джіка, [171] аби вбити їх, і не сподівався також, що зможу ощасливити її своїми словами.
— Нам тут набагато безпечніше, — сказав я.
— Ми просто поволі помремо тут від зараження крові, — погодився Джік.
— Свої пігулки я залишила в "Гілтоні", —— сказала Сера.
Джік вирячився на неї:
— А до чого це?
— Ні до чого. Думала, може, тобі цікаво про це довідатись.
— Протизаплідні? — запитав я.
— Атож.
— О боже, — сказав Джік.
. Фургон з продуктами ледве виїхав нагору й зупинився проти крамниці. Чоловік у спецодягу відчинив затильні дверцята, висунув великий контейнер з усяким печивом і заніс його до крамниці.
— їжа, —— промовив я з надією.
Сера пішла на розвідку. Джік при цій нагоді спробував одліпити безрукавку від ран, що вже гоїлися, а мені було байдуже.
— Ти приклеїшся до свого одягу, якщо ти цього не зробиш, — сказав Джік.
— Я відмочу його.
— У морі ці порізи так не боліли. — Атож.
— Трохи дошкуляє?
— Угу.
Він поглянув на мене.:
— Чому б тобі хоч трохи не покричати?
— Ліньки. А тобі? Він усміхнувся:
— Я викричусь у картинах.
Сера повернулася зі свіжими пончиками і банками кока-коли. Ми перекусили, і мені принаймні відлягло.
Ще за півгодини на порозі з'явився власник крамниці. Побачивши нас, він почав кричати й жестикулювати.
— Я вас кличу...
Я побрів до телефону. Це був Фрост, голос чистий, як дзвіночок.
Уексфорд, Грін і Снел купили квитки на рейс до Мельбурна. У Мельбурнзькому аеропорту їх зустрінуть...
— А хто такий Снел? — запитав я.
— Звідки я знаю? Він їздив з тими двома. Кошлобровий, — подумав я. [172]
— Тепер слухайте, — сказав Фрост. — Ми провели перемови по телексу з Мельбурном, і тамтешня поліція хоче, щоб ви скооперувалися і звели все докупи... — Він довго ще говорив. А в кінці запитав: — Ви це зробите?
Я подумав про втому. Г про рани, і про біль. Я зробив більше ніж досить. .
— Гаразд.
Міг би взяти участь і в завершальній операції, — подумав я.
— Мельбурнзька поліція хоче знати напевно, що три копії Маннінгза, котрі ви... е-е.. дістали в галереї, і досі там, де ви мені сказали.
— Так, вони там.
— Гаразд. Ну... щасти вам.
Розділ шістнадцятий
До Мельбурна ми поверталися на літаках компанії "Ейр Нью Зііланд", де нам прислужували янголи у вбранні барви морської Хвилі. Сера мала свіжий вигляд, Джік одягнений з голочки, а я був ззовні сумішшю (Джік так сказав) жовтої вохри та пейнівського сірого й білого, що, власне, на мою думку, було неможливо.
Наш переїзд минув гладенько завдяки телексам згори. Коли ми приїхали в аеропорт, забравши речі Сери, що лежали в сумках у готелі "На терасах", нас завели до приватної кімнати, почастували міцним напоєм, а потім відвезли на машині по бетонованому майданчику прямо до літака.
Тисяча миль над Тасманським морем, обід у літаку, — і знову нас прямо з літака везуть до іншої маленької кімнати в аеропорту, де не було міцних напоїв, а був здоровенний бувалий австралійський поліцейський у цивільному.
— Портер, — сказав він, відрекомендовуючись і зчавлюючи наші кістки у потиску коваля. — Хто з вас Чарлз Тодд?
— Добре, містере Тодд. — Він подивився на мене без прихильності. — Ви часом не хворі? — У нього був сильний грубий голос і сильні грубі руки, а це вже само собою допомагає посіяти трепет у прибульців і викликати розлад нервової системи у нервових. А мені, як я поступово збагнув, він неохоче пропонував статус тимчасового нижчого за званням колеги.
— Ні, — сказав я, ледь зітхаючи. Час і розклад руху [173] літаків ні на кого не чекали. Якби я витратив час на "швидку допомогу", ми пропустили б єдиний можливий рейс.
— До нього одяг прилипає, — сказав Джік, як звичайне говорять про одяг, коли надворі страшенна спека. У Мельбурні було прохолодно. Портер розгублено подивився на нього.
Я всміхнувся.
— Вам вдалося здійснити заплановане? — поцікавився я у нього.
Він дійшов висновку, що Джік несповна розуму, й перевів погляд знову на мене.
— Ми вирішили нічого не робити до вашого приїзду, — сказав він, стенаючи плечима. — Надворі чекає машина.
Він повернувся й рвучко рушив надвір, не притримавши навіть дверей для Сери.
У машині був водій. Портер сидів спереду й розмовляв по радіо: шаблонними обережними фразами він повідомив, що група прибула і пропозиції мають бути реалізовані.
— Куди ми їдемо? — запитала Сера.
— На возз'єднання з твоїми речами, — відповів я. її обличчя розпромінилося.
— Справді?
— А нащо? — запитав Джік .
— Щоб мишку знадити до сиру.
"А бика до меча, — подумав я, —: і момент прозріння до чаклуна".
— Ваші речі у нас, Тодде, — сказав Портер із задоволенням. — Уексфорда, Гріна й Снела затримали після прибуття й взяли з речовими доказами. Замки на валізці були подряпані й побиті, але вони не відкрилися. Всередині все має бути на місці. Можете забрати все вранці.
— Блискуче, — сказав я. — У них ще були якісь списки покупців?
— Авжеж. Розмоклі, але читабельні. Прізвища канадської клієнтури.
— Добре.
— Цієї миті ми робимо трус у галереї "Ярра", і Уексфорд там, допомагає. Ми натякнули йому, що хочемо від нього, і тількн-но я дам сигнал починати — ми дамо йому змогу діяти.
— Гадаєте, він справді це зробить? — запитав я.
— А ви не зробили б?
Думаю, я остерігався б данайців, що приносять дари; проте, зрештою, я не Уексфорд і наді мною не висить загроза тюремного ув'язнення. [174] Ми під'їхали до бічних дверей "Гілтона". Портер умить опинився на тротуарі й стояв, як масивна колона, спостерігаючи з погано прихованим нетерпінням, як Джік, Сера та я поволі вибиралися з машини. Ми знову гуртом пройшли через знайому червоно-блакитну розкіш великого вхідного холу, звідти — через дверцята портьєрні й до контори менеджера готелю, що містилась позаду.
Високий чоловік у темному костюмі обслуги готелю запросив нас сісти і запропонував каву й сандвічі. Портер поглянув на свій годинник і запропонував нам трохи почекати.