— Ми ще подумали, яке щастя, що він її не помітив, — підхопив Джік, вимочуючи червоні струмочки, які ніяк не висихали. — Повернулись до готелю, а тебе там нема; ми вдалися до дівчини в реєстратурі, може, ти щось переказав нам, а вона відповіла, що ти поїхав у машині з друзями... З чоловіком з вислими вусами.
— Друзі! — вигукнула Сера.
— У кожному разі, — вів далі Джік, — задихаючись від люті, жалю, обурення і таке інше, ми подумали, що треба пошукати твоє тіло...
— Джіку! — запротестувала Сера. Він усміхнувся:
— А хто плакав?
— Замовкни.
— Сера не помітила тебе у машині Гріна, але ми подумали, що ти можеш виступати в ролі лантуха з картоплею у багажнику або ще в якійсь, отже, ми вийняли карту доріг, натиснули ногою на акселератор і кинулися в погоню. Повернули ліворуч там, де це зробив Грін, і почали спинатися на червонясту гору.
Я ретельно оглянув численні наші рани й подряпини.
— Нам би не завадила якась рідина для дезинфекції, — сказав я. [165]
— Найкраще б викупатись у ній.
— Чудова ідея.
Я чув, як у нього цокотіли зуби, ще дужче, ніж мої власні.
— Ходімо сховаємося од вітру, — запропонував я. — Можна кривавити і в машині.
Ми ледве заповзли на сидіння. Сера зауважила, що чохли, на щастя, зроблені з пластика. Джік автоматично сів за кермо.
— Ми проїхали багато миль, — сказав він. — І потроху вже починали божеволіти. Перевалили через гору й почали спуск сюди. Біля підніжжя дорога круто завертає ліворуч, і по карті ми побачили, що вона йде далі вздовж берега, огинаючи низку заток, і виходить назад до Веллінгтона.
Джік завів машину, розвернув її і поволі рушив уперед. Він сидів голий до пояса — мокрий-мокрісінький, крапельки крові набухали і скочувались униз, — не водій, а якась мара. Борода вгорі відважно стирчала.
— Ми їхали цією самою дорогою, — говорила Сера. — А довкруг на цілі милі — тільки скелясте каміння і море.
— Я намалюю це каміння, — сказав Джік.
Сера подивилася йому в обличчя, а тоді перевела погляд на мене. У цій рішучій заяві вона відчула нездоланну пристрасть. Золота доба майже минула.
— Невдовзі ми завернули, — сказав Джік. — Лишався ще відтинок дороги з позначкою "проїзду нема" — і ми поїхали по ньому. Звичайно, тебе — ні сліду. Тоді ми зупинилися тут, Сера вийшла з машини і мало не вигляділа своїх очей.
— Ти теж не розважався тим часом, — сказала вона.
— Гм, — усміхнувся він. — У кожному разі, я копнув кілька камінців, думаючи, що робити далі, і раптом — ці патрони.
— Ці — що?
— На узбіччі дороги. Один коло одного. Схоже, наче вони повипадали з револьвера зі спайдерним викидачем.
— Коли ми їх побачили, — сказала Сера, — то подумали...
— То, напевно, хтось по чайках стріляв, — сказав я. — Думаю, не завадило б повернутись і позбирати їх,
— Ти серйозно? — запитав Джік.
— Авжеж.
Ми загальмували, розвернулись і поїхали назад по нашому сліду.
— По чайках з револьвера ніхто не стріляє, — сказав [166] він — Зовсім інша річ — по мазюкалах, які малюють коней.
Знову з'явилася каменярня. Джік під'їхав і зупинився, а Сера, швидко вискочивши, сказала, щоб ми залишались, у машині, а вона принесе гільзи.
— Вони справді стріляли в тебе? — запитав Джік.
— Грін. Він не поцілив.
— Нездара. — Він засовався на сидінні і скривився. — Вони, либонь, повернули назад через гору, доки ми шукали тебе біля заток. — Він поглянув, як Сера шукає на узбіччі дороги. — Вони одібрали список?
— Я викинув його в море, — криво всміхнувся я. — Мені здалося надто банальним вручати його просто так... та й це дуже до речі відвернуло увагу. Вони повиловлювали цілком досить, аби побачити, що мають, з того що хотіли.
— Цікава знялася метушня.
— Ще й яка весела.
Сера знайшла гільзи, позбирала їх І прибігла назад.
— Ось вони... Я покладу їх у сумочку. — Вона сіла поруч із Джіком. — А тепер що?
— Телефон, — відповів я.
— Отак? — Вона зміряла мене поглядом. — Чи ти розумієш... — Вона зупинилася. — Гаразд, — сказала вона. — Я куплю вам по сорочці у першій-ліпшій крамниці. — Вона проковтнула слину. — І не питайте, що ще, коли це буде бакалія.
— А що ще, коли буде бакалія? — спитав Джік.
Ми рушили знову, а на перехресті повернули ліворуч нагору, бо так було разів у чотири коротше.
Майже на самій горі лежало велике селище з чимось на зразок крамниці, де продавалося все — від молотків до шпильок. А також бакалія. І сорочки, якщо добре попитати. Сера скривила Джікові гримасу і зникла за дверима крамниці.
І ось я натягнув на себе блакитну-безрукавку й подибав до телефону, стискаючи в руці гаманець Сери.
— Станція?.. У якому готелі є телекс? Телефоністка назвала мені три готелі. Один з них був
готель "На терасах". Я подякував і поклав трубку.
Потім подзвонив у готель "На терасах". Насилу пригадав, що моє прізвище Піл.
— Але ж, містере Піл... — відповіла дівчина переляканим голосом. — Ваш друг, отой, з вислими вусами, не той, що з бородою... І півгодини ще не минуло, як він оплатив рахунок і забрав усі ваші речі.. Так, це неподобство, але [167] він показав записку від вас і попросив дати ключ від номера... Даруйте, але я не знала, що це не ви написали записку... Так, він забрав усі речі й зараз у номері прибирають...
— Послухайте, — сказав я. — Ви можете від мого імені надати телекс? Запишете це на рахунок мого друга містера... е-е... Ендруза.
Вона сказала, що надасть. Я продиктував текст. Вона повторила і пообіцяла негайно передати.
— Я незабаром подзвоню, щоб почути відповідь, — сказав я.
Сера принесла нам джинси й сухі шкарпетки. Джік виїхав з селища до відлюднішого місця, й ми переодяглись, це не найкраще у світі вбрання, але воно приховувало наші рани.
— А тепер куди? — запитав він. — У пункт "невідкладної допомоги"?
— Назад до телефону.
— Господи мій боже.
Він поїхав назад, і я^ подзвонив у готель "На терасах". Дівчина сказала, що вже є відповідь, і прочитала її. "Телефонуйте негайно, оплата з абонента, що викликається, — читала вона. — І далі номер..." Вона прочитала двічі. І я повторив. — Гаразд. Я подякував їй.
— Нема за що, — сказала вона. — Мені дуже прикро за речі.
Я подзвонив на міжнародний переговорний пункт і подав номер. На переговорному пункті сказали, що цей номер має право першочерговості. Розмова відбудеться за десять хвилин. Вони передзвонять.