Припустімо, міркував я, М означає просто Мельбурн, а С — Сідней, міста, де вони купували свої картини.
Що означали тоді А, У та Б? Аделаїда, Уагга Уагга та Брисбейн?
Аліс!
У першому розділі цифри й літери, що йшли після початкового М, здавалось, не мали чіткої системи. Але в другому третьою літерою завжди була К, а останньою — Р, хоча й розподілені між кількома країнами, вони мали більш-менш чітку послідовність. Найбільшим числом було 54 — проти картини, проданої містеру Норману Апдайку — мешканцеві новозеландського міста Окленд. Його реєстровий номер був УГК 54Р*. Дата у лівій колонці означала лише минулий тиждень, а сам містер Апдайк ще не був викреслений.
Усі картини у коротшому розділі були продані за останні три роки. Перші дати у довшому розділі відносились до періоду п'ять з половиною років тому.
Цікаво мені було, що з'явилося перше п'ять з половиною років тому: галерея чи ідея. Чи Уексфорд з самого початку був викінченим злодіякою, котрий навмисне вибудував імпозантний фасад, чи колись чесний торговець творами мистецтва відкрив для себе нові, кримінальні можливості? Судячи з респектабельної атмосфери в галереї та власних вражень від Уексфорда — хоч бачив його я мало — друга альтернатива здавалась імовірнішою. Але жорстокість, що лежала під самісінькою поверхнею, ніяк до цього не пасувала.
Я зітхнув, поклав списки й вимкнув світло. Лежав потемки, думаючи про телефонну розмову, що відбулась у мене після повернення Джіка до Сери.
З мотелю таку розмову важче замовити, ніж з "Гілтона", але голос звучить гучно й чітко.
— Мою телеграму одержали? — спитав я.
— Я вже півгодини чекаю на дзвінок.
— Перепрошую.
— Що ви хочете?
— Я надіслав вам листа, — сказав я. — І хочу сказати, що в ньому.
— Але...
— Спочатку послухайте, — перебив я. — А потім скажете. Я говорив довго, чуючи у відповідь тільки віддалене буркотіння.
— Ви цього певні? [141]
— У більшості моментів — так, — сказав я. —А решта просто припущення.
— Повторіть усе спочатку, — Гаразд.
Я повторив, затративши приблизно стільки ж часу.
— Усе записано на магнітофон.
— Добре.
— Гм... Які у вас наміри?
— Невдовзі я повертаюсь в Англію. А поки що вивчатиму справи, які мене не стосуються.
— Я цього не схвалюю.
Я усміхнувся до телефону.
— Я й не сподівався на це, але, залишаючись у Англії, ми так далеко не посунулися б. Є ще одне... Чи можу я зв'язатися з вами по телексу, якщо треба буде переказати пильне повідомлення?
— Телекс? Постривайте хвилинку.
Я Чекав.
— Так, слухайте.
Далі йшли цифри. Я записав їх.
— Кожне повідомлення адресуйте до мене особисто з грифом "терміново".
— Гаразд, — сказав я. — І ще одне: чи не могли б ви знайти відповідь на три запитання?
Він вислухав і сказав, що зміг би.
— Дякую, — сказав я. — На добраніч.
І в Сери, і в Джіка зранку злипалися повіки й відчувалася втома. Вдала ніч, зробив я висновок.
Ми виписалися з мотелю, поклали валізку в багажник і вмостились у машині, щоб обговорити плани на цілий день.
— Ми ніяк не можемо забрати одягу з "Гілтона"? — пригнічено запитала Сера.
— Ні, — відповіли ми з Джіком.
— Зараз я їм потелефоную, — сказав Джік. — Попрошу спакувати речі й покласти на збереження, — а для виплати рахунку надішлю чек. — Він вийшов з машини й пішов лагодити справу. і
— Купи, що тобі треба, за гроші з виграшу, — сказав я Сері.
Вона похитала головою.
— У мене ще є трохи грошей. Не в тім річ. Просто... Я хочу, щоб усе це вже скінчилося.
— Вже скоро, — сказав я безбарвно. Вона важко зітхнула. — Як ти собі уявляєш досконале життя? — запитав я. [142]
— О... — запитання захопило її зненацька. — Думаю, що зараз я хотіла б повернутися з Джіком на кеч і тішитись так, як до твого приїзду.
— І так завжди?
Сера замислено подивилася на мене.
— Може, тобі здається, Тодде: я не розумію, що Джік — складна особистість, але ж досить тільки поглянути на його картини... Мене від них у дрож кидає. Вони виражають того Джіка, про якого я нічого не знаю, бо від часу нашої зустрічі він нічого, не малював. Ти можеш вважати, що світ збідніє, коли Джік хоч трохи почуватиме себе щасливим, але ж я не дурна і розумію: те, що примушує його отак малювати, повернеться знову... Я гадаю, що треба безмежно цінувати кілька цих перших місяців, прожитих спільно... і мене лякають не фізичні небезпеки, в які ти нас втягнув, а відчуття того, що я вже втратила решту золотого часу... що ти нагадуєш йому про його малярство і що він повернеться до малювання, тільки-но ти поїдеш... і станеться це на багато тижнів раніше, ніж він зробив би це сам.
— Присилуй його вирушити у плавання, — сказав я. — Він завжди почувається щасливим у морі.
— А як ти до цього поставишся?
Я поглянув у її затьмарені карі очі.
— Добре поставлюся, бо ви мені обоє дорогі.
— Тоді помагай, боже, людям, до яких ти ставишся погано. . .
І допоможи, боже, мені, подумав я, бо мені все милішою стає дружина мого найдавнішого друга. Я відвернувся від неї і поглянув у вікно. Почуття приязні не завадить. А щось інше здатне все зруйнувати.
Джік повернувся із задоволеним виглядом.
— Усе влаштовано. Вони сказали, що для тебе є лист, Тодде, приставлений кілька хвилин тому через посланця. Запитали, куди його переслати.
— Що ти сказав?
— Сказав, що ти сам передзвониш.
— Гаразд... Давайте будемо рушати.
— Куди?
— До Нової Зеландії, а ви куди думали?
— Це неблизький світ, — сказав Джік сухо.
Він відвіз нас до аеропорту, виповненого людьми, що поверталися після Кубка додому.
— Якщо Уексфорд і Грін шукають нас, — сказала Сера, — то вони напевно стежитимуть за аеропортом.
Якби вони цього не зробили, подумав я, нам довелося [143] б залишити якийсь слід, але Джік, що теж про це знав, не сказав їй нічого.
— На людях вони багато не зроблять, — сказав я заспокійливо.
Ми купили квитки й довідалися, що можемо летіти опівдні прямим на Окленд або за півгодини через Сідней.
— Сідней, — сказала рішуче Сера, — відверто черпаючи сили в тому, що в неї буде шанс ступити на власний безпечний поріг.
Я заперечливо похитав головою.
— Прямий на Окленд. Ходімо подивимося, чи в ресторанах ще подають сніданок.
Ми прослизнули всередину, доки офіціантка підкреслено звіряла свій годинник з настінним, і замовили бекон з досить щедрою кількістю яєць.