— Я допоможу. Я допоможу, — запалився Джік.
Я тріпнув головою:
— Ні.
Сера запитала:
— З чого саме ти плануєш почати?
— Розшукати, звідки походять обидві картини Маннінгза.
— А потім?
— Якби я знав, що шукати, то мені не треба було б шукати.
— Не конче, — сказала вона неуважно.
— Мельбурн, — сказав раптом Джік. — Ти сказав, що одна картина походить З.Мельбурна. Це годиться. Звичайно, ми допоможемо. Мерщій рушаймо туди. Краще не могло й бути. Ти знаєш, що буде наступного вівторка?
— Ні, — відповів я. — А що?
— У цей день розігруватиметься Мельбурнський Кубок!
У голосі його чувся тріумф. Сера, що сиділа навпроти, похмуро бликнула на мене.
— Краще б ти не приїздив, — сказала вона.
Розділ шостий
Тої ночі я спав у перебудованому елінгу, який вважався постійним місцем проживання Джіка. Крім відгородженого закутка для ліжок, нової на вигляд ванної та примітивної кухні, решта місця використовувалась як майстерня. [60]
Посередині стояв старий масивний мольберт, обабіч нього — столики з порозкладуваними на них фарбами, пензлями, мастихінами, горнятками з оливою, скипидаром та змивкою — звичайнісінькі надібки.
Жодної розпочатої роботи, все позакривано й прибрано. Як і колись в Англії, мата перед мольбертом уся поплямлена і аж чорна від фарби, бо Джік мав звичку між зміною кольорів витирати об неї нашвидкуруч промиті пензлі. Тюбики з фарбою теж були досить характерно витиснуті посередині, бо через нетерплячку він ніколи не видушував фарбу, починаючи від самого дна. Палітра — маленька й довгаста; більшої йому не треба, бо він переважно клав фарбу прямо з тюбика і досягав своїх ефектів завдяки великій кількості фарби. Під одним столом стояло велике пудло з ганчірками, якими можна було витерти все, що використовувалось для накладання фарби на полотно: не тільки пензлі та мастихіни, а й пальці, долоні, нігті, зап'ястки — все що заманеться. Я подумки всміхнувся. Майстерню Джіка так само легко розпізнати, як і його картини.
Уздовж однієї стіни на двох'ярусному стелажі стояли ряди картин, які я витягав по одній. Темні, сильні, різкі кольори, що самі впадали в око. Все ще бентежне бачення, почуття приреченості. Розклад і страждання, похмурі й жахливі краєвиди, прив'ялі квіти, мрущі риби, про все треба здогадуватися, нічого явного.
Джік не любив продавати свої картини і робив це рідко, на мою думку, теж правильно, бо людині незатишно жити з ними в одній кімнаті: навіть вітрогона вони здатні довести до розпачу. Щоправда, цим полотнам не можна було відмовити у певній силі. Кожен, хто бачив цей доробок, запам'ятовував його: мінялись думки людини, а то й дещо у світогляді. З певного погляду, він був видатний художник, яким я не буду ніколи, і просте визнання загалу він сприймав би як особисту творчу поразку.
Вранці, коли я спустився до кечу, Сера була там сама.
— Джік пішов по молоко й газети, — сказала вона. — Я зараз приготую тобі сніданок.
— Я прийшов попрощатися.
Вона подивилась мені просто у вічі.
— Шкоду вже заподіяно.
— Все поправиться, як я поїду.
— Назад до Англії?
Я заперечливо похитав головою.
— Я так і думала, що ні. — Тінь усмішки промайнула У неї в очах. — Джік сказав мені учора ввечері, що він не знає іншої людини, здатної з досить холодною головою визначити координати судна для подання сигналу су мене аварія", проробивши абсолютно точні вирахунки вночі після чотиригодинної шаленої боротьби з десятибальним штормом, маючи пробоїну в корпусі й помпи, що вийшли з ладу.
Я всміхнувся:
— Але він залатав пробоїну й направив помпу, а коли розвиднилося, ми скасували сигнал.
— Ви обоє були дурнями.
— Безпечніше сидіти вдома? — спитав я. Сера відвернулась.
— Чоловіки, — сказала вона. — Нема їм спокою, доки вони не ризикують власним життям.
Вона мала рацію-почасти. Трошки здорової небезпеки — це непогане відчуття, надто ж у ретроспекції. Лише слабкість може нагнати страху й відбити охоту взятися до діла знову.
— Жінки теж такі бувають, — "казав я.
— Я не така.
— Я не братиму Джіка з собою. Сера все ще стояла до мене спиною.
— Він загине через тебе, — сказала вона.
Жоднісінької небезпеки не можна було сподіватися від маленької приміської галереї, де Мейзі придбала свою картину. Галерею було зачинено раз і назавжди. Крізь вітрину світили пусткою голі зали, а лаконічна й непотрібна табличка за заскленими дверима повідомляла: "Зачинено".
У крамничках обабіч галереї тільки стенали плечима:
— Галерея була відчинена всього десь місяць. Скидалось на те, що великого обороту в них не було. Не дивно, що вони вирішили зачинитися.
Може, вони знають, поцікавився я, хто саме винаймав їм приміщення? Ні, вони не знали.
— Кінець розслідування, — сказав Джік. Я заперечно похитав головою.
— Спробуємо розпитати місцевих посередників. Ми розділилися й змарнували на розпити годину. Усі фірми, зазначені на районній дошці "Продається", відповіли, що такої галереї у їхніх реєстрах нема.
Ми знову зустрілися біля дверей, що не давали ніякої інформації.
— Тепер куди?
— А де Художня галерея? [62]— В Домейн, — відповів Джік; це була частина парку в середмісті. Художня галерея мала відповідний фасад з шістьма колонами і Маннінгза, якого ми розшукали всередині.
Крім нас, ніхто на нього не звертав уваги. І ніхто не підійшов до нас, щоб забалакати й порадити, де ми можемо дешево купити Маннінгза — у маленькій галереї десь у передмісті.
Ми постояли там трохи, доки я милувався дивовижною майстерністю, з якою двійко сірих поні було розташовано у пасмі передштормового світла на чолі притемненого табуна; Джік знехочу визнав, що принаймні художник тямив, як користуватися фарбою.
Більше нічого не сталося. Ми поїхали назад до кечу спортивним автомобілем, і ленч хоч трохи нас розвіяв.
— Що тепер? — запитав Джік.
— Я трохи попрацюю з телефоном, якщо такий є у твоєму елінгу.
На це пішла майже вся пообідня година: я систематично, за абеткою, обдзвонював усі фірми найму приміщень — аж до "Голуей енд Сан", — які значилися в тематичному довіднику, і це нарешті дало свої плоди. Згадане приміщення, — відповіли у фірмі "Голуей енд Сан", — винаймалось на короткий термін Галереєю красних мистецтв, що в Північному районі Сіднея.