— Доне, — звернувся я, — послухай, що розкаже Мейзі.
— Гаразд.
Мейзі цього разу була маломовна. Коли вона почала розповідати про купівлю Маннінгза в Австралії, Дональд ледь підвів голову: у нього пробудилась увага, і він переводив погляд з неї на мене. Мейзі закінчила, і на мить запанувала тиша.
— Отже, — сказав я нарешті, — обоє ви їздили до Австралії, обоє придбали Маннінтза, а невдовзі після повернення ваші домівки пограбовано.
— Дивовижний збіг, — сказав Дональд. Але він мав на увазі тільки збіг і нічого більше. — І ви приїхали з такої далечини, щоб лише про це мені розповісти?
— Я хотів поглянути, як ти поживаєш.
— О! Зі мною все гаразд. Дуже мило з твого боку, Чарлзе, — все гаразд.
Навіть Мейзі, яка досі його не знала, бачила, що не все гаразд.
— Де ти купував свою картину, Доне? Я маю на увазі адресу. "
— Здається... у Мельбурні. В готелі "Гілтоя". Навпроти крокетного майданчика.
Я засумнівався. Хоча в готелях справді дуже часто продаються картини місцевих малярів, Маннінгз там рідкість.
— Нас там зустрів хлопець, — додав Дон. — Заніс картину в номер. З галереї, де ми побачили її вперше.
— Якої галереї?
Він трохи напружив пам'ять, пригадуючи:
— Щось на зразок Галереї красних мистецтв.
— Може, назва лишилася на корінці від чека абощо? Він похитав головою.
— Фірма продажу вина, з якою я мав діло, заплатила за мене, і, повернувшись додому, я переслав чек до їхньої контори у Великобританії.
— Яка саме фірма?
— "Монга Уайнярдз Пролраєтері Лімітід" з представництвами в Аделаїді та Мельбурні. [51]
Я все це занотував.
— А що було на картині? Ти не міг би її описати?
У Дона був стомлений вигляд.
— Тема звичайнісінька — "Вихід на старт". Типовий Маннінгз.
— Моя картина така сама, — промовила здивована Мейзі. — Гарний довгий ряд жокеїв у формі на тлі притемненого неба.
— На моїй було тільки троє коней, — сказав Дональд.
— На найбільшому, можна сказати навіть, на найближчому жокеї на моїй картині була пурпурова сорочка й зелена жокейка, — пояснила Мейзі, — і, може, ви подумаєте, що я дурна, але це одна з причин, чому я її купила, бо коли ми, з Арчі розмірковували, що непогано було б купити коня й брати участь у перегонах в ролі власників, то вирішили вибрати пурпур і зелену жокейку за нашу форму... звичайно, якби такого сполучення ще ні в кого не було.
— Доне! — звернувся я до нього.
— М-м? О... троє гнідих ідуть кентером перед забігом.., у профіль... один спереду, двоє позаду — трохи накладаються один на одного. На жокеях яскрава форма. Точно не пригадую. Біла огорожа іподрому й багато сліпучого неба.
— Який розмір?
Він трохи насупився.
— Не дуже великий. Внутрішньорамний розмір: двадцять чотири дюйми на вісімнадцять.
— А ваша, Мейзі?
— Здається, трохи менша, любий,
— Послухай, — сказав Дональд. — Куди ти гнеш? —. Хочу впевнитися, що збігів більше нема.
Він дивився на мене, але очі його не виражали ніякого певного почуття.
— Коли ми їхали сюди, — сказав я, — Мейзі переповіла мені все (майже, все), що стосується купівлі картини. Чи не міг би й ти розповісти, як купив свою? Може, ти, наприклад, спеціально розшукував Маннінгза?
Дональд провів стомленою рукою по обличчі, відверто не бажаючи завдавати собі клопоту й відповідати.
— Будь ласка, Доне, — попросив я.
— Ох... — Довге зітхання. — Ні, у мене не було взагалі ніяких намірів купувати будь-що. Ми просто завітали до Мельбурнзької художньої галереї. Ходили по залах і підійшли до Маннінгза, який там висів... Стояли й дивились на картину і розмовились із жінкою, що опинилась поруч, — як це буває в художніх галереях. Вона сказала, що неподалік, у маленькій комерційній галереї, продається інший Маннінгз, що його варто подивитись навіть просто так, не купуючи. У нас був вільний час, і ми пішли.
Мейзі аж рота роззявила.
— Але ж, любий, — сказала вона оговтуючись, — з нами — зі мною і моєю невісткою — все було так самісінько, хоч і не в Мельбурні, а в Сіднейській художній галереї. У них там висить чарівна картина: "Перед бурею"; ми стояли собі й милувались, аж цей чоловік якось так підійшов до нас і приєднався до...
Раптом я помітив, що Дональд уже геть зовсім виснажений — як це буває з хворою людиною, на яку напосідають здорові відвідувачі.
— Слухай-но... Чарлзе... сподіваюсь, ти не підеш з усім цим до поліції? Бо я... я не знаю... чи зможу витримати... всі ці... запитання.
— Ні, не піду, — відповів я.
— В такому разі... яке це має значення?
Мейзі допила джин з тоніком і була тепер трохи занадто розпромінена.
— Як пройти до туалету, любий? — запитала вона і зникла у передпокої.
Дональд промовив кволо:
— Я не можу зосередитись... Даруй, Чарлзе, але я нічого не зможу робити... доки в них залишатиметься Регіна... непохована... як на складі...
Час не приглушував агонії, а навпаки, підтримував її, ніби перебування Регіни у секції спеціального рефрижератора зупинило жалобний ритуал на мертвій точці. Мені сказали, що тіла вбитих людей можуть зберігатись у такий спосіб півроку, а то й більше, якщо справу не закрито. Сумніваюсь, що Дональд протягне стільки.
Він раптом підвівся й вийшов через двері до холу. Я пішов слідом за ним. Він перейшов хол, відчинив двері до вітальні й переступив поріг.
Повагавшись, я увійшов за ним.
У вітальні й досі були тільки обтягнені меблевим ситцем софи, та стільці, рівненьким рядком поставлені попід стінами. Підлога, де лежала Регіна, була чиста й натерта. Повітря холодне.
Дональд стояв перед порожнім каміном і дивився на портрет Регіни моєї роботи, — він стояв на полиці.
— Здебільшого я сиджу тут, з нею, — сказав він. — Я можу зносити тільки це місце. [53]
Він підійшов до одного з фотелів і сів, просто навпроти портрета.
— Чарлзе, ви з Мейзі не образитесь, якщо я вас не проводжатиму? — запитав він. — Я справді страх стомився.
— Нами не клопочись, потурбуйся про себе.
Шкода мови. Видно було, що про себе він не потурбується.
— Зі мною все гаразд, — відповів він. — Цілком гаразд.
Не турбуйся.
Біля дверей я озирнувся. Він сидів незворушно і дивився на Регіну. Не знаю, краще було б чи гірше, якби я не намалював її.
По дорозі назад Мейзі мовчала з добру годину, а це вже рекорд.