— Вон звідціля, Ларько, бо ти злодій, п’яниця й мужик! — і рукою на поріг показує.
Тоді промовляють тихо, мов листом десь шелестять, панянки:
— Геть Ларька, геть з покоїв! Од його горілкою тхне.— І шовковими рукавами носики затуляють.
І промовляють маленькі паненята:
— Геть Ларька, бо він забере нас у торбу!..
Ларькові робиться чогось шкода, боже, як шкода!..
І знову каже одна панянка, каже друга, і всі кажуть:
— Геть, геть, геть Ларька! — Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.
Заплакав Ларько та й пішов до порога. Коло порога його взяв такий жаль, що він аж спинився.
— Пани! — благає він, приклавши руку до серця,— не проганяйте мене — я не красти... я... я Христа славити прийшов,— пригадав він,— благословіть, пожалуста! — і зводить на панів заплакані очі.
Стоїть пан спиною до його, мовчить, і всі змовкли.
"Змилувались, благословили!" — думає Ларько і почуває, що робиться йому легше.
Поспішаючись, щоб, бува, не передумали пани, нала-годює він свою скрипку.
Стоїть Ларько у панів коло порога, грає, і одна в його думка засіла в голові: коли б тільки, коли б усю правду сказати!..
Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.
"Ой щось буде..." — думає.
І от засумувала, затужила струна... знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так, що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах, і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, крапельки гарячі по лиці пливуть.
Глянув Ларько на панів.
Всі повернулися до його, дивляться, немов сказати хочуть: "Так ти он який, Ларько!" І лиця в їх стають ласкаві до Ларька і смутні.
"Заждіть — ви ще не знаєте Ларька,— заждіть!"
І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в його руках скрипка, чи немає. А серце затужавіло, зробилося як криця, і болить, і болить, і не перестає.
А по йому щось креше, і летять од його скалки золоті, срібні, білі... віхтями, снопами... і осяяли Ларька на всю кімнату... Стоїть, мовби в огні.
І чує він, що над ним щось тужить; не тужить — криком кричить, правду Ларькову розказує. І догадується він, що то — струна.
Підвів очі Ларько; посхилялись панночки, білими хустинками очі витирають, плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.
"Ага, пани! — думає Ларько.— Що, п’яниця Ларько? Злодій?.. Тепер бачите, який Ларько?"
І от затужили всі, підбігають до його.
— Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже! — благають.— Ой годі, бо серце з жалю розірветься.
І дітки плачуть і благають:
— Годі вже! Годі, годі...
За руки хапають його, за смичок...
"Ні, не перестану, не перестану!" — думає собі Ларько.
— Ларьку, Ларьку! — ясно чує він інші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.
— Ларьку! Злазь, бо замерзнеш к сучому батькові! — і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.
...Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.
Стоять якісь люди, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені...
— Що це тобі Ларьку?.. Опам’ятайся: ось до утрені йдуть люди.
— Перехрестися, Ларьку,— гомонять кругом.
Ларько зав’язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.
— А горенько тяженьке! — промовляє чорнява струнка молодиця.— І до чого тільки людина не доведе себе!..— Й її карі очі блищать проти місяця смутком та жалощами.
Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками.