У найми

Сторінка 3 з 4

Маркович Дмитро

— Що це ви, мамо, плакали?

— А плакала, Марисю...

— Не треба, мамо, я служитиму добре, догоджу хазяйці, а ви гроші візьмете та борошна купите.

Зібрались. Ганна повела Івашка і двох малих до сусідки — баби. Івашко став на порозі.

—г Марисю! А Марисю! Не йди... замелзнеш... не тле-6а.. — і заплакав.

— Да йди вже! Дурне, бач, кряка, як той ворон,— промовила Ганна, серцеві щось говорило: "не йди!"

"Може, й справді не йти?.. А їсти що? А чим дітей году вати? Попухнуть з голоду".

Надворі падав маленький сніжок. Сонця не було ще: тіль* ки на світ благословлялось. Вітрец північний потроху дмухав.

Вийшли. Коло церкви помолились богу й пішли за село.

Куди не глянеш — рівно-рівно. Небо заволокло хмарою білою, і не розбереш, де небо починається і де безбрежне снігове море кінчається.

Пройшли вже й могилу на третій верстві — степ далі ще рівніший і краю йому немає.

Літом степ чудовий, хороший, а все ж якийсь таємничий, а снігом вкритий — суворий, страшний...

Вже й потомились добре, а ще — як думалось Ганні — й половини дороги не пройшли. За могилою вітрець, що подихав нерівно, потрошку тепер кріпшав. Зірветься він звірюкою лютою відкілясь зверху, вдариться об землю й вихватнть велику купу снігу, підійме його трохи од землі й несе, несе... А зверху, з того доброго неба, пада пада сніг. Несеться вітер хуртовиною, забира з собою легеньки сніжок з землі, забира по дорозі й той, що пада з неба, й несе його назустріч подорожнім.

Ганна трохи втомилась, Марися ледве йде... От хуртовина налетіла на їх; змело з дороги чисто весь сніг, вдарило в обличчя, забило дух — і вони стали... Далі йти легше. Сніжку нема... Вони йдуть хутко. Другий стовп навіжений летить, забива дух, сліпить очі, ножем гострим ріже обличчя. Вони йдуть, розігналися трошки по рівній землі і зразу — шубовсть у снігову кучугуру. Марися зав'язла по плечі, Ганна впала. Перевели дух. Ганна стала витягать дитину, бере її за руку, тягне. Ледве-ледве витягла; вийшли на рівне місце, тут снігу тільки по коліна... Давно вже за панчохи набилося снігу давно вже Марися плаче... Стала, плаче...

— Мамо, мамо! Руки болять...

— А ноги як, чи чуєш ноги?

— Ні, мамо, не чую, боліли, а тепер не чую.

— Ну, одпочинем... Здіймай черевики.

Не змогла Марися зняти їх. Стягла Ганна, стала терти ноги: білі-білі, а пальці, як палочки. Тре снігом, красніють.

— Три, Маруси, руки снігом, сядь за вітром. Плаче й не ворушить руками.

Одтерла Ганна їй руки. Поїж, доню, хлібця.

— Не можу, мамо, хліб як кістка, не вкусю, замерз. Одпочили... А час не гаїться, час іде, а могили на половині

дороги не видно.

А хуртовина в'ється, гуде, виє, як люта звірюка. Аж темно стало...

Тягне Ганна за руку дитину. Тут і самій іти важко по глибокому снігу, проти вітру, а ще тягти її за собою! Сніг іде, фуга виє. От уже й могила... Більш половини одійшли, верстов вісім зосталось... незабаром і Миколаївка. Ще трошки сили... Вітер неначе затих, не так забива очі сніг...

— Мамо, чи далеко ще? — говорить Марися, ледве-ледве йдучи.

— Ось-ось, зараз. Бачиш могилу? От як перейдемо її, то й Миколаївку літом видно... Зараз буде.

Пройшли могилу... "Що ж це? Вітер повернув: то був прямісінько в обличчя, а тепер збоку. Що ж? Це вітер повернувся, чи ми зблудили? — думалось Ганні, і великий острах ухопив її душу...— Ні, то вітер".

Йдуть добре... Ганна тягне Марисю... Пройшли з годину, а Миколаївки не видно... Стали, слухають, чи не принесе вітер собачого голосу з села... Слухають, а він несе: у-у-у — так жалібно, так грізно.

— Мамуню, мамуню! Я боюсь! Хтось плаче...

— Ні, любко, ніхто; то тобі здається: то, Марисю, вітер. Марися дрижить від холоду і переляку.

"Може б, вернутися додому? — не раз западала така думка Ганні.— А їсти?.. А діти? А борошно? Де ж його взяти? Хіба ж бога немає? Треба йти".

І тепер стала вона й думала: "Повернуть хіба назад? Далеко одійшли, ближче йти... А як заблудились? Господи милосердний! Дай сили!" І вона пішла.

На часиночку вітер затих був — неначе дратував, і знову поніс сніг, б'є в очі, ріже, пече лице й руки, збива Ганну і Марисю то в один бік, то у другий.

"Я дійду... А Марися? Куди ж її веду? Дочку на смерть веду... Хіба ж на смерть? У найми йдемо. І чого це мені тая смерть прийшла в голову?"

— Мамо! Я не можу йти... не можу. Марися впала.

— Чого ти? Йди... Що ти, дурна, замерзнуть хочеш, чи що? От недалеко. Уставай, ходім.

— Не можу, я спати хочу.

— Йди, я тебе буду тягти за обидві руки. Поставила її Ганна позад себе, узяла за обидві руки

й пішла і її потягла.

Сніг по коліна... Марися пада, вже й не плаче, не говорить.

Подивилась Ганна навколо, як тільки на хвилину вітрець стих, і побачила, що біле місце на небі низенько. "Господи! То це ж сонце сіда!? Це вже й до вечора недовго... І куди ж це ми зайшли?.. Сонцю треба бути по ліворуч, а воно за спиною сіда... Куди ж це я зайшла? Кудись у праву сторону? Заблудила..."

Страшне слово у степу; нема страшнішого! Марися впала й не встає...

— Уставай, ледащо! Уставай, а то битиму, як ще ніколи не била!

Марися не озивається.

— Чуєш!?. Уставай зараз. Уставай. Уб'ю! — закричала не своїм голосом Ганна й кинулась до Марисі.

— Не можу, мамо,— ледве озвалась.

— Голубонько, дитиночко моя кохана! Доню люба! Устань, моя рибко, от-от вже й село... Послухай! Чи чуєш, собаки брешуть?..

— Чую, чую... Дайте руку, підведіть мене... я піду. Чутно, вітер доніс голос собачий. Марися підвелась, пройшла зо два ступні й упала.

"Недалеко... донесу",— думала Ганна. Взяла дочку на руки й понесла.

— Держись за шию кріпше, притулись до мене, та не спи.

— Ні, не буду... держусь.

Темніє. Мороз притиснув дужче. А вітер своє робить — не боїться й морозу.

Несе Ганна доню, йде й хитається. Раз упала... Упала й удруге. Нема сили, не може йти...

А вітер з снігом гомін несе... от і димку трошки приніс. Село вже за верству, не більше. Ганна схопилась, схопила Марисю й побігла... От ще трошки...

"Господи, господи! Дай сили!.. Немає... немає..."

Упала Ганна... не може нести...

— Марисю! Спиш?

— Ні, не сплю... А хочеться дуже... Мамо! Покладіть мене... Я дуже спати...

— Що ж мені робить? Покладу її й хутко побіжу до села, там люди дадуть помочі. Невже ж не донесу? Так близько?.. Ні, не донесу, немає сили...