— Заходь, Ваню.— І знову вона всміхнулася.
Переступив через хатній поріг, скинув картуз. І сам не розумів, що з ним робиться, але проти волі в очах його несподівано заблищали сльози.
— Ваню, що це ти... Милий мій!..— Вона вдивлялася в його змарніле, схудле обличчя, і стільки невимовного жалю, ніжності й навіть тривоги помітив він в її очах.
Вони зволожувались сльозами і водночас сяяли щастям.
Вона все забула в цю мить. Все простила йому: і образи, і докори, і негарні слова, що їх, мов каміння, кидав він у неї в той недобрий час, коли залишав домівку...
— Наче з війни тебе дожидала... І діждалася. Ну, сідай же, Ваню, а я щось їсти приготую...
І вона заходилася готувати їжу. Чоловік розглядав хату. Раніше під стінкою стояло дерев'яне ліжко. Зараз його нема, а натомість стоїть нікельоване. На вікнах почеплено тюлеві фіранки. Виросли за цей час і розцвіли калачики. З'явилася в хаті шафа з дзеркалом, стало більше вишиваних рушників.
— Ти, може, чарку горілки вип'єш?
— А чого ж, коли є, то вип'ю.
Насмажила Катерина яєчні, дістала з погреба солоних огірків та баклажанів. Налила чоловікові й собі настояної на пахучих травах горілки.
— Ну, Катю, будьмо живі!
Вона глянула йому в очі й серйозно сказала:
— Не хочу так жити... одна... Він нічого їй на це не відповів.
— Налий іще чарку.
Налила. Випив Іван, закусив. Потім частувала його чаєм з малиновим варенням.
— Ти ж у мене, Ваню, найдорожчий гість. Ти мій чоловік. Хто ж за тобою тепер доглядає?
— Ніхто. Сам живу. Як домовик. Бува, лісники заходять по чарці випити. А хазяйки нема. Погано без хазяйки. Ось прийшов до тебе... Погостюю... Спасибі, що запросила та не вигнала з хати,— промовив він, хміліючи.
— Нащо такі слова? Не треба. Я тебе не виганяла. Сам пішов. Іван несподівано підвівсь.
— Куди? — сполошилася враз Катерина, помітивши його невдоволення.— Може, частую тебе не так, як слід, чи, може, словом негарним образила?
— Чого ж?.. Все гаразд... Спасибі... Але я зовсім забув, що лісничий мене нащось викликав сьогодні до себе. Піду я...
— Коли треба, то йди,— промовила Катерина, і в тоні її голосу відчув він нотки розчарування й болю.
Уже сонце повернуло з полудня і довга тінь від клена лягла через дорогу. На ґанок вийшла Катерина, а слідом за нею Іван.
— Почекай, курей погодую та проведу тебе трошки. Набрала у совок проса, гукнула дзвінким голосом:
— Ціпочки, ціп, ціп, ціп...
З города, з вулиці, з сусідніх дворів бігли курчата, летіли кури, лопочучи крилами. Сипнула їм Катерина зерна, сказала:
— Колись у нашому хазяйстві було дві курочки, а тепер он скільки...
— У лісі було б їм добре, курям...
Та, мабуть, недочула Катерина його слів, бо нічого на це не відповіла, а взяла нащось до рук кошик.
— То що там у тебе? Галченя?
— Під липою його знайшла. Треба буде теж нагодувати.
— А ти дай його мені,— попросив Іван,— нічого в моєму господарстві нема. Ні птиці, ні тварини, то буде хоч галченя оце. Я доглядатиму.
Він поклав його собі за пазуху і пішов з Катериною до лісу.
Ось зламана липа. На ній уже помітно почали в'янути лист і пахуче цвітіння.
— Ну що, Ваню, може, посидимо трошки?
— Давай посидимо.
Примостилися на стовбурі зламаної липи. Кругом ліщина та чагарники з терну густого, мов стіна.
— Про що думаєш, Ваню?
— Про тебе думаю. Може, до лісу переберешся? Я курник зроблю, вигодуєм порося. А для телиці роздолля. Лісникам можна... Де хочеш, там і паси. А трава! Ти тільки глянь, яка тут трава,— зірвав жмут, розгорнув на широкій долоні, подивився на Катерину й замовк.
— Слухала я тебе, Ваню, і ось що скажу. Ніколи в світі я не пішла б з колгоспу. Пам'ятаєш, як жили ми раніше? Завжди обідрані, завжди не вистачає хліба; злидні не вибувають з хати. А тепер, сам бачиш, все в мене є. Я не хочу критися — скучаю за тобою... Все ждала, думала — повернешся. Не повернувся. А життя в мене хтозна-яке. Ні вдова я, ні заміжня. Немовби й чоловіка маю, а насправді нема. Тільки ти один не пішов до колгоспу. Гадаєш, легко мені такий сором від людей терпіти? Серце моє мліє, Ваню, але що ж я зроблю, коли ти перебороти себе не можеш. І, здається мені, тікаєш ти від роботи. Значить, нам треба розлучитись... назавжди... Знатиму — нема в мене чоловіка.— Вона підвелась і, дивлячись йому в лице, сказала: —
Прощай, Ваню. Сам своє щастя губиш. Не в курені воно — в колгоспі щастя наше... І я тебе чекатиму...
— Ну що ж!.. Подумаю... Прощай...
Він вийшов на дорогу, а вона стояла в густому гіллі липи, і простягнена рука її немовби затримати його хотіла іще хоч на хвилину.
— Ваню!.. Іване Петровичу! Зупинився. Підійшла до нього Катерина.
— Забула зовсім. Гостинець я тобі приготувала.— Вона дала йому загорнутий в газету пакунок.— Візьми. І не муч себе, перебори свої гордощі й сором. У колгоспі, коли хочеш, слово за тебе скажу, тільки повертайся додому. Я ждатиму тебе, Ваню, ждатиму...
Пішла, а Іван стояв на дорозі, дивився їй услід. Дедалі все меншою ставала жіноча постать. Закривали її віти дерев, крізь них біліла ще якийсь час нова квітчаста хустка, а потім і вона зникла з очей. Тільки тоді Іван розгорнув газету і побачив у ній льняну сорочку. Ще раз глянув на дорогу, але там уже нікого не було. Та несподівано його увагу привернула до себе галка. Розгорнувши крила, закружляла над зваленою липою, де стояв навпіл розламаний стовбур з чорним дуплом. Потім з'явився ще один птах, і закричали, й закружляли вони вже обоє разом.
Зрозумів Іван, чого в'ються птахи. Витяг з пазухи галченя, посадив його на липове гілля, а сам рушив до лісничого.
Крок його ставав дедалі швидшим, а позаду, над липою, все ще кружляли птахи, і їхній крик далеко линув над притихлим лісом, завмираючи в хащах.
1933