— Добридень, місіс Карпентер. — Він чемно потис гості руку і звернувся до дівчини: — Моя люба Ельвіро. — Він ґречно взяв її за обидві руки. — Так, так, усе гаразд. Чудово, чудово. Ходімо сядемо. — Він підвів їх до крісел і посадовив. — Так, так,— повторив він,— усе гаразд. — Відчувалося, що він намагався здаватися спокійним та веселим, але це кепсько йому вдавалося, і "все гаразд" він ледве вимовив. Обидві жінки не надто поділяли його захват. Ельвіра ласкаво всміхнулася, а місіс Карпентер безглуздо захихотіла і скинула рукавички.
— Приємна мандрівка, так?
— Еге ж, дякую,— відповіла Ельвіра.
— І не було ні туману, ні дощу?
— О, ні.
— Ми прилетіли на п'ять хвилин раніше, ніж передбачалося за графіком,— похвалилася місіс Карпентер.
— Так, так, чудово, чудово. — Він пожвавішав. — Сподіваюсь, вам тут подобається?
— О, звичайно, тут дуже славно,— палко мовила місіс Карпентер, розглянувшись довкола. — Дуже зручно.
— Здається, готель досить старомодний,— неначе виправдовуючись, сказав полковник. — Чимало всяких старожитностей. Зате ні дискотеки, ані інших розваг.
— Схоже на те,— погодилася Ельвіра.
Вона кинула круг себе байдужним оком. Справді, важко було уявити дискотеку в Бертрамовім готелі.
— Здається, життя тут плине, як у давнину,— знову озвався полковник Ласком. — Може, вам краще відвідати сучасніший заклад. Я не вельми розуміюся на таких речах.
— Тут чудово,— ввічливо сказала Ельвіра.
— Лише кілька вечорів,— провадив полковник Ласком. — Гадаю, нам годилося б піти сьогодні ввечері на концерт, музичне шоу,— якось нерішуче додав він, наче не вірив власним словам. — Сподіваюсь, вам сподобається "Підстрижімося, дівчата".
— Чудово! — вигукнула місіс Карпентер. — Ми знайдемо безліч утіх, чи не так, Ельвіро?
— Я дуже рада,— байдуже промовила Ельвіра.
— А потім повечеряємо. У ресторані "Савой", га? Нові вияви екстазу з боку місіс Карпентер.
Полковник Ласком глянув крадькома на Ельвіру і трохи збадьорився. Він дійшов висновку, що Ельвіра задоволена, незважаючи на свій твердий намір висловлювати лише тиху згоду при місіс Карпентер. "Та я її не винувачу",— сказав він сам собі, а місіс Карпентер запропонував:
— Може, оглянете кімнати? Там ідеальний лад і є все, що треба.
— О, не сумніваюся.
— Та як вам щось у них не сподобається, ми можемо внести зміни, досить вам забажати. Мене тут дуже добре знають.
Міс Ґорріндж, чергова у конторці, ґречно їх вітала.
— Двадцять восьмий і двадцять дев'ятий номери на другому поверсі з ванною.
— Я піднімусь угору і розпакую валізи,— сказала місіс Карпентер,— а ти, Ельвіро, тим часом побалакай трохи з полковником Ласкомом.
Тактовно, подумав полковник Ласком, може, трохи відверто, але принаймні є нагода позбутися на час дівчини. Хоча він не зовсім ясно уявляв, про що він базікатиме з^Ельвірою. Вона дуже вихована дівчина, але він не звик спілкуватися з дівчатами. Його жінка померла під час пологів, і дитина, хлопчик, виховувалася в родині його жінки, а наглядати за хатою приїхала старша сестра. Його син оженився і подався жити в Кенію, а його онучки — одинадцяти, п'яти і двох із половиною років — під час сво го останнього візиту до нього захоплювалися футболом, розмовами про космос, електропоїздами, а також любили посидіти у нього на колінах. Що вдієш? Дівчатка!
Він спитав Ельвіру, чи не хоче та чогось випити. Він уже збирався запропонувати їй імбирного лимонаду або оранжаду, але Ельвіра випередила його.
— Дякую вам. Я воліла б джину й вермуту.
Полковник Ласком здивовано звів на неї очі. Звичайно, він припускав, що шістнадцяти-сімнадцятирічні дівчата п'ють джин та вермут. Проте заспокоював себе тим, що Ельвіра знала, сказати б, точну годину за Грінвічем. Він замовив джину, вермуту і сухого хересу. Відтак кашлянув і сказав:
— Як ви перебули час в Італії?
— Дуже добре, дякую.
— А як зветься те місце, де ви були? Чи не було вам страшно?
— Місцина дикувата, але мене це не хвилювало.
Ласком подивився на неї, не бувши цілком певний у щирості її відповіді. Злегка затинаючись, промовив якомога природніше:
— Здаєтьсярнам слід краще пізнати одне одного, адже я ваш опікун і хрещений батько. Бачте, мені, старому, важко зрозуміти, чого хоче дівчина, чи, краще сказати, що дівчині потрібне. Спершу школа, потім атестат зрілості. А тепер, гадаю, йдеться про щось поважніше — кар'єру, роботу? А ще про що? Нам іноді не завадило б побалакати про все це. Ви, особисто, що збираєтесь робити?
— Воліла б податися на курси секретарок,— спокійно відказала Ельвіра.
— О, то ви хочете стати секретаркою?
— Не дуже.
— У чому ж річ?
— Із чогось треба починати,— пояснила Ельвіра.
Полковник Ласком відчув, що вона говорить дуже неохоче, і вирішив змінити тему.
— А мої кузини, Мельфорди. Як, на вашу думку, з ними можна мешкати вкупі? Якщо ні...
.— О, гадаю, можна. Ненсі мені дуже подобається, та й кузен Мільдред вельми ґречний.
— Отже, ніякого клопоту?
— Ніякісінького.
Запас думок у Ласкома вичерпався. Поки він розмірковував, про що повести мову далі, заговорила Ельвіра, просто і відверто.
— У мене є якісь гроші?
Полковник не поспішав відповісти на це запитання. Трохи подумавши, він сказав:
— Так, у вас досить солідна сума, але ви матимете її, коли вам виповниться двадцять один рік.
— А хто розпоряджається ними тепер? Він усміхнувся.
— Ваша довірена особа. Гроші зберігаються на вашому рахунку. Певний відсоток відраховується щороку на сплату ваших витрат і освіту.
— І ви — довірена особа?
— Одна з них. А всього їх три.
— А що буде, як я помру?
— Ну, ну, Ельвіро, ви не помрете. Яка нісенітниця!
— Сподіваюсь, ні, та хто знає? Тільки на тому тижні розбився літак, і всі пасажири загинули.
— Ну, з вами такого не станеться,— твердо сказав Ласком.
— Хіба можна бути в цьому певним? — засумнівалась Ельвіра. — Щойно я думала про те, хто одержить мої гроші в разі моєї смерті?
— Не маю ані найменшого уявлення,— сердито відказав полковник. — А чому ви питаєте?
— Цікаво б довідатись,— замислено сказала Ельвіра. — Я хотіла б знати, чи зацікавлений хто-небудь у моїй смерті.
— Бійтеся Бога, Ельвіро! Навіщо ця розмова. Не можу зрозуміти, чому вас таке цікавить.