Сказати на весь світ:
— Належу до народу,
котрий мене прирік на біль, на німоту.
Люблю його пісні, його печаль і вроду.
Ненавиджу його безмірну темноту!
Цигани забрали її силою назад до свого табору. І авторка закінчує поему рядками:
О плем'я кочове! Ти згадуєш Папушу? Ту сонячну печаль високого чола. Якби циганський бог заглянув їй у душу, — вона ж і в смертний час його не прокляла!
Цим вона сказала те, що сказав Василь Симоненко в своїй поезії Лебеді материнства, що найдорожчим для людини є його рідна земля, його мова, і, в яких би ти умовах не був, мусиш любити й боротися за своє рідне.
Переважно в розділі Тихе сяйво над моєю долею не раз чується відлуння тяжких переживань авторки, що вона зазнала під час 16-ти річної облоги, коли вона була під бойкотом за свою сміливість, за погляди на поезію, на творчість взагалі. До тих часів можна піднести такі рядки, як:
... Ми в'їхали у ніч. Дороги не видать. Було моє життя, як ночі горобині. Нічого у житті не вміла переждать. О, як мені жилось, і як страждалось!
Зазнала поетеса і образ, і наклепів, і зміни ставлення колишніх друзів та перестраховщиків, що так типово для тих обставин:
Отак, як зроду, потаємно, з тилу, усіх міщан ощирені лаї ненавидять в мені мою скажену силу, ненавиджу я слабості свої. І скільки їх! Я зіткана з печалі. Для ближніх знято тисячу свитин. Дзижчать і жалять міріади версій.
Коліна преклонивши, як Почаїв, стоїть душа перед усім святим. Дзижчать і жалять міріяди версій. Ну, що ж, нехай. Я сильна, навіть зла. Я знаю: слабість — це одна з диверсій. А я ще в диверсантах не була.
Найбільша провина Ліни Костенко була в тому, що вона не писала покаянних заяв, не признавалась до вини за свої погляди, за сміливі щирі й правдиві поезії. В іншому творі, позначеному лише зірочками, читаємо наступні рядки про її трагічні хвилини:
Щасливиця, я маю трохи неба і дві сосни в туманному вікні. А вже здавалось, що живого нерва, живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег, уже стомилась від усіх кормиг. У громі дня, в оркестрах децибелів ми вже були, як хор глухонімих.
У вірші Еволюція ідола читаємо промовистий кінець:
І от тоді з оголеністю притчі я зрозуміла, в чім моя вина. Моя вина — моя надмірна віра, ілюзій непогашена зоря. Не можу ж із поганського кумира зробить святі ворота олтаря.
Дискутуючи на теми соціялістичного реалізму, Ліна Костенко писала ще в збірці Мандрівки серця в поезії Зоряний інтеграл:
Потомки розберуться. їм видніш крізь крищталево-об'єктивну призму — хто був мистцем, а хто ховав фетиш простацтва за щитом соцреалізму.
Не побоялась поетеса сказати щиру думку і про цензорів: Шукайте цензора в собі. Він там живе, дрімучий, без гоління. Він там сидить, як чортик у трубі, і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не зараз. Все познімає, де яка іконка. І непомітно вийме вас — із вас. Залишиться одна лиш оболонка.
Ліна Костенко любить свою історію й гордиться героїчними вчинками козаків. В чудовому вірші Чигиринський колодязь вона розповідає про колодязь, який видовбали козаки в Чигирині, на високій кам'яній горі:
Козацька тверджа, давній Чигирине, уламок слави серед цих полів! Усе святе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів ...
Тут запеклася кров мого народу і одридали волю кобзарі. Брати мої, а де ж ви брали воду в цьому камінні на такій горі?..
І коли їй показали чудо, цю дивну таємницю, що рятувала населення міста й козацьке військо в час тривалих нападів, авторка вигукнула:
Навчи мене, навчи, о Чигирине! Колодязь твій глибокий, не змілів. Усе святе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів ...
Як бачимо з назви, авторка поставила перед собою брати неповторимі теми, писати оригінально, не вживаючи збитих штампів, і вона цього досягла. Про це вона сказала у прикінцевому своєму вірші, як тяжко сказати чи написати мовою, яку вживали мільярди людей, як тяжко вибрати з того щось нове, неповториме у змісті і в формі:
Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними і завершив. Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й повторність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія — не завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.
І, справді, її поезії оригінальні, афористичні, образні: кожний рядок ховає в собі цікаву думку, незбиту метафору, красиве порівняння, свіжий епітет. Візьмемо для прикладу пер-ший-ліпший вірш:
Цей ліс живий. У нього добрі очі. Шумлять вітри у нього в голові. Старезні пні, кошлаті поторочі, літонис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці на білі вальси радісних беріз ... І сонний гриб в смарагдовій куфайці дощу напився і за день підріс...
або:
Заходить сонце за лаштунки лісу. Тополя поклонилась вдалині ... Вечірній обрій опустив завісу, — космічний цирк запалює вогні!
І цілу ніч дивися хоч задурно у те склепіння, де горить Персей, жонглює космос бриликом Сатурна, і Всесвіт крутить всю цю карусель ...
Чарують читача і її окремі образні вирази з мистецького асортименту: Ходить сонця золота мембрана по блискучій платівці ставка. А вже цвяхами колеться стерня і крутить хуга біле перевесло. Погасла люстра золота бджола. Пливе над світом осінь, як медуза. Од холоду в ногах посиніли дуби. Безсмертних строф потужні криголами перепливають Вічність, як Дніпро.
Ліні Костенко часом закидають вживання русизмів. Але, в цій збірці, як і в Марусі Чурай, їх майже немає. Як рідкі винятки, трапилися такі русизми: общедоступний, замість — загальнодоступний; тулуп, замість кожух; невредим, замість —неушкоджений; пресмикайся, замість — плазуй, підлабузнюйся; возок, замість — візок.
Але натомість є в поетеси й новотвори й відповідні архаїзми, що прикрашують її творчість.
Ліна Костенко, певно, писала ці вірші протягом попередніх років, коли її не друкували. Вона вперто, наполегливо працює над словом, над глибиною змісту, вважаючи, що лише криголами строф можуть жити вічно й рятувати націю від забуття, як твори геніяльного Шекспіра: