Між читачами виникла дискусія: який твір цікавіший, сильніше написаний — Маруся Чурай чи Неповторність? Думки були поділені: одим подобалось те, а другим інше. ТЯЖАО, зрозуміло, зіставляти твори різного жанру чи характеру, Ала-руся Чурай — це історичний роман, має суцільний сюжет, суцільний зміст з трагічною основою, малює інший відтинок часу. Кожен розділ твору, кожна сторінка посилює цікавість до дальшої долі героїні твору, а ускладнення дії, напружені моменти часом аж запирають дух читачеві...
Збірка Неповторність — це пишна китиця квітів різних кольорів і відтінків, на різні теми, про різні відтинки часу й неоднакової майстерности. Тож розглядати її можна тільки, як конгльомерат багатьох частинок, а часом і різного інтересу для читача. Але з погляду літературного вся ця творчість збірки Неповторність високого інтелектуального рівня і майстерности.
Це видання має три розділи: Обличчя Сувида, що займає 116 сторінок, Тихе сяйво над моєю долею — 13 сторінок та Іскри історії, що має 84 ст. Але цей поділ досить умовний, бо в розділі Обличчя Сувида знаходимо чимало поезій, не співзвучних назві розділу.
Сувид — мітична постать нашого фолкльору, казкова істота чи дух таємничих лісів, чарівної давнини, про що авторка пише, побувши навіть в селі, що має назву Сувид:
І хоч Стрибог на поїзд пересів і вже дахи струсились від соломи, — тут, за щитом смарагдових лісів, моїх жар-птиць блакитні космодроми. Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі. Учора він прикинувся сосною.
Го коней напуває у Десні,
а то, як грім, гуркоче за Десною.
І хто він — Сувид? Може бог лісів,
що десь пішов у нетрі й буреломи?
Він, може, чує луни голосів
і хоче теж вгадати собі, хто ми?..
Впадає в очі надзвичайна універсальність знань поетеси, її широкий світогляд: туї і знання рідної історії (недаром кажуть, що перед написанням роману Маруся Чурай Ліна Костенко перечитала всі літописи та багато стародавніх матері-ялів — Д. Ч.) різних сфер науки, глибоке знання західноєвропейської та античної літератури, що робить багатим і широким діяпазон її творів. А звідси і ерудиція, і оригінальність мови.
Поруч майстерних мініятюр та чудових ліричних малюнків природи, вирізняються, особливо в третьому розділі, глибокі поезії з філософським змістом, на теми історії, про космос, з історії Італії, любовні поезії на теми фолкльору та безліч інших. Серед них не можна оминути таких поезій, як Чадра Марусі Богуславки, Княжа гора — про долю Тараса Шевченка, Чумацький шлях, Чигиринський колодязь тощо. Не боїться Ліна Костенко й біблійних чи релігійних тем. В поезії Шлях на. Голготу (за Брейгелем) вона пише:
То ж не була вузесенька стежина. Там цілі юрми сунули туди. І плакала Марія Магдалина, що не подав ніхто йому води.
Спішили верхи. їхали возами. Похід розтягся на дванадцять верст. І Божа Мати плакала сльозами — та поможіть нести йому той хрест!
І цей вірш закінчує рядками:
Коли ж звершилась вся ця чорна справа і люди вже розходилися ті, — от парадокс: заплакав лиш Варавва, розбійник, не розп'ятий на хресті.
Чи пожалів, чи вдячен був Пілату, чи втямив, темний, раптом щось нове: що Божий Син таки іде на страту, а він, розбійник, — він таки живе.
Поема Циганська муза — найдовший твір у цій збірці. Тема твору — циганське кочове життя, перша циганка-поете
Ліна Костенко в 1930 р.
са, що самотужки навчилась грамоти, почала писати вірші, проти чого стояла вся циганська стихія. Ліна Костенко прочитавши в польському перекладі Юліяна Тувіма книжку віршів циганської поетеси й використавши окремі мотиви, написала свій твір про долю циганської авторки. Поема досить цікава, легко написана, зображує цілу епопею талановитої дівчини Папуші, що зрозуміла безґрунтя життя її племени й вирішила лишити на папері долю циган, що не мають ні свого письменства, ні історії, ні майбутнього. Та не так дивились цигани на її вдачу: ще з самого малечку дивувалися з Папуші, з її дивної вдачі:
Плювалися циганки, сміялися з Паїїуші, — ну, що це за циганка? Як виродок в сім'ї ... Папуша — значить лялька. Спиняються мужчини. Красунечки такої іще не бачив світ. Така розкішна лялька з печальними очима, танцює, і ворожить, і... учить алфавіт!..
Циганки як циганки, меткі на заробітки. Обдурить, заморочить, до нитки обдере. А ця собі одна, сидить біля кибитки. Буває поворожить — і грошей не бере. Пройшли усе Поділля. Намети і монети. Добралися до Польщі. Циганки — ну і ну! Сто десь по містечку як пройдуть, мов комети, — там щезне кріль, там курка, там глечик на тину.
Діставши випадково букваря, Папуша вивчає мову, починає читати. Десь у Кракові в купця вкрала навіть книжку, а за ворожіння дістала паперу й сама пробує писати, що викликало тривогу й обурення в цілому їхньому таборі, їй уже погрожують побити:
А літери писать — тебе ніхто не просить.
Поезія? Народ?!
Ти що — проти своїх?! ...
Ми плем'я. Ми горох. Ми котимось по світу.
Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде ...
Хапай своє життя, звірятко повногруде!
Розкручуй карусель цвітастих спідничок!
Минулого нема. Майбутнього не буде.
Є скрипка, є життя. А ти на ній — смичок...
Але й одруження не спинило її потягу до віршів, дарма, що чоловік її лютував, нищив папір, аби не порушувала звичаїв циганського життя. Побачивши, що їй писати не дадуть, що циганський табір темний і чужий до її бажань, вона тікає геть до Варшави, де знайшла затишок і спокій та підтримку польського поета. Проте часто згадувала чарівні ліси, вогнисту музику й танки з оголеним плечем. Та Папуша була переконана, що її народові потрібне своє слово:
Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови. На вогнищах циганських вже виросли гриби. Одне я тільки знаю: що нам потрібне слово. Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.
Сміється моє серце і плаче, ніби вітер, — пером Папуша водить, а букви — хто куди. Як важко їй писати! Нема в латинці літер для кольору печалі і голосу води.
Сніги паперу білі. А букви — наче проліски. Чи зійдуть? Чи проб'ються? Такі ще холоди. Але виходить книжка. В перекладі. По-польськи. Із кольором печалі і голосом води.
Та в першу ніч по виході книжки під її вікном заіржали циганські коні, брязнули шибки, виломили двері, а її папери кинули на брук, і поскаржитись не було кому, тільки хотіла: