Як згадувано вище, після смерти Симоненка, вийшла з друку збірка його новель під назвою "Вино з троянд". Він і тут виявив себе майстерним творцем. Та на аналізу й цих його новель та казок бракує місця в короткій розвідці.
У своєму невеликому щоденникові, який також нелегально перепачкований разом з новелями на Захід, Василь Симоненко з неприхованим обуренням пише про те, що творилося до останнього часу навколо, висловлює своє вороже ставлення до самого Сталіна та окремих місцевих головотяпів, які творили свавілля по селах. Починаючи писати щоденник, він зазначив, що пише його для того, щоб було з ким поговорити насамоті. 19-го вересня 1962-го року він записує: Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам'ятник деспота, він запитав мене:
— Тату, хто це?
— Сталін.
Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:
— А чого він туди виліз?
Справді, — констатує Симоненко, — Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво й зухвало, як і всі кати.
Але цього автор не міг сказати прилюдно чи надрукувати. Прилюдно він мусив мовчати або казати щось інше. Тож недаром він нотує в щоденнику: Земля вже двадцять восьмий рік несе мене навколо сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного й доброго. Зате навчився мовчати й бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше — навчився бути нещирим.
А це таке типове для тих обставин для всіх без винятку * Цієї поезії немає в новій збірці, як немає і "Курдському братові".
людей, бо хто не буде нещирим, той швидко загине. Зате він був щирим у своєму щоденникові, бо в ньому розмовляв сам з собою. Він бачить, як все втиснуте у вузькі стандартні партійні рямці, як звужені можливості письменника, і записує 21-го квітня: До безтями ненавиджу казенну, патентовану відгодовану мудрість. Якими цитатами бездари не підпирали б свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини. ... До чого змілів наш гумор, як зубожіла сатира! ... В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.
6-го липня 1963-го року Симоненко нотує в щоденникові: Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступати на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться й досі — і закінчує підсумком: Обивателі від революції. І в цьому поет не помилився. Навіть ще недавно широко відзначали в Україні 175-річчя з дня народження російського поета Пушкіна, але 160-річчя з дня народження Тараса Шевченка та 150-річчя Щоголева обійшли мовчанкою. Навіть поета-клясика Щого-лева не перевидали з нагоди такої ювілейної дати. Більше того, останніми роками вже на святах Шевченка в Києві заборонено співати "Заповіт", що було досі дозволено.
Партійні примітиви на периферії часто вважають себе повними господарями над нашим людом, як деякі поміщики за часів кріпаччини, й роблять несусвітні зловживання, придушуючи кожну здорову думку. З приводу цього поет записав у своему щоденникові 16-го квітня 1963-го року: Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини. Голова колгоспу з Єременкового села кричав на зборах від безсилля й люті: "Я вам зроблю новий 1933 рік!" Це означало — новий рік голоду. І Симоненко підкреслює: Звичайно, ніхто навіть не подумав взяти за комір цього негідника... Якби в наших вождів було більше глузду, ніж є, подібні крикуни милувалися б небом крізь ґрати.
Василь Симоненко хворів на сухоти (туберкульозу), його хвороба щоразу прогресувала. Він уже знав, що незаба ром помре, але плянував що проживе ще з 10 років. Тому в щоденникові нотує 22-го липня 1963-го року: Дивна річ: я не хочу смерти, але й особливої жадібности до життя не маю. Десять років — для мене більше, ніж достатньо...
3-го вересня 1963-го року, за три місяці до смерти, він занотував: Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" (київський ілюстрований журнал — Д.Ч.) знущається над віршами. Кожний лакей робить, що йому заманеться... У квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні",
Василь Симоненко в 1962 р.
потім надійшли гарбузи з "Дніпра" і "Вітчизни". Це все переважно журнали.
Це така задуха була створена для одного з кращих поетів сучасної України. Зрозуміло, що останнім часом уже наперед було таємне розпорядження, щоб преса не друкувала його поезій, щоб не дозволяли йому виступати на прилюдних концертах. Тому він закінчує свій запис словами: Ай — ай — ай, як весело! Всі ми під пресом. Так воно треба для прогресу.
До речі, свого часу подібну думку висловив якось Григорій Епік: "Всі ми ходимо під ЦК". Тобто доля людей та організацій залежить від волі ЦК партії.
З останнього запису в щоденникові за 20-те вересня бачимо, що Симоненко лишився в Черкасах самотнім, хоч одні співчували йому, але боялися приятелювати, знаючи, що його чекає, а другі боялися "забруднити" свою "репутацію" — свій партійний чи комсомольський квиток.
Почуваючи себе вже досить слабим, Симоненко написав своєрідний лист-звернення до друзів, щоб після його смерти заопікувалися долею його матері, яка на протязі 27 років працювала в колгоспі. Він писав: Перший день моєї смерти може стати першим днем їі жебрацького існування. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливо, виділити їй з Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерти...
З цього бачимо, яке щасливе життя може спіткати просту людину, навіть матір видатного поета в країні так званого "будованого соціялізму". Бож пенсіонери-колгоспники дістають там всього 12 — 18 карбованців на місяць пенсії.
Цей лист Симоненко писав 12-го грудня 1963-го року, а 14-грудня, тобто за два дні, він уже помер.
* * * *
Багато для популяризації творчости Симоненка зробив Іван Дзюба, автор чудової книжки "Інтернаціоналізм чи русифікація", уже в першу річницю смерти нашого поета. Він, Дзюба, прочитав тоді сміливу доповідь, підкресливши, що сьогодні у Симоненка у сто разів більше друзів, як було тоді, коли він помер. Бо Симоненко віддав себе справі, яка "не вмре, не загине", — за якою майбутнє — хоч би що там пля-кували щедринські градоначальники. А під "градоначальниками", зрозуміло, він мав на увазі тих, що провадили жорстоку русифікацію, що були оком КҐБ, що керували життям.