Ось вам зустрілися двоє п'яних і один з них скаржиться другому:
— От маю кляту жінку, просто дихати не дає!
— То ще й не біда, — каже другий, — у мене гірше: я тільки на поріг, а вона — ану дихни!
У жартах часто висміюється чоловіків, що всяку невдачу чи помилку намагаються скласти на жінок. Наприклад, везе на возі дядько мішки до млина, а назустріч їдуть люди й гукають:
— Он у вас, дядьку, мішок розв'язався! А він їм:
— Та це бісова жінка так зав'язувала. Я його вже тричі перев'язував, а він усе розв'язується.
Або один чоловік хвалився своїм псом:
— От у мене собака: носом чує де злодій, і так відразу й кидається на нього... Але я його вже продав, — додає розчаровано чоловік.
— А то чому? — питають.
— Та почав уже й на мене ошкиряти зуби. А ось про ледаря:
— Ох і стомився, — каже ледачий, — всю ніч снилося, що я на косарці працював. Доведеться тепер, мабуть, увесь день відпочивати.
А один чоловік хотів посміятися з ветеринара та й питає:
— То ви доктор від худоби?
— Так, я доктор від худоби, — не розгубився ветеринар та й питає: — а у вас нось болить?
Жарти є різної форми: одні довгі, що наближаються до коротких оповідань, інші коротенькі й римовані: Косо-криво, аби живо. Без води ані сюди, ані туди. Люби її, як душу; труси її, як грушу. Або ще й такі повчальні: Не будь солодкий, бо розлижуть; не будь гіркий, бо розплюють.
Короткий дотеп, як кажуть дослідники гумору, — це влучне слово, що вмить засвідчує в душі слухача іскри веселости. Один письменник назвав такі дотепи духовою електрикою, а також зазначив, що окремі жарти здобули в народі велику популярність, дякуючи лише своїй дотепності, яка часто заступає геніяльність.
Весь цей гумор, забарвлений часто й сатирою, має ще й ту вартість, що він не тільки віддзеркалює ментальність народу, його душу, життя, побут, а і впливає на дійсність, на оточення. Люди слухають дотепи чи жарти про свої недоліки, самі сміються, але поволі й виправляються, позбуваються своїх недобрих звичок, шкідливих впливів, негарних рис характеру. А гостріші сатиричні стріли діють часом і на сильних світу, на тих, що тримають в руках правосуддя, що гноблять людей, зловживаючи своїм становищем. Тому сміх одночасно й сильна зброя. Недаром великий сатирик Микола Гоголь сказав: Сміху боїться навіть той, що вже нічого не боїться.
Мов у люстрі, у народній творчості відбилися ті кривди, що їх чинили нам наші сусіди чи різні зайди. Чи не найбільше тих кривд було від росіян, що бачимо з творчости багатьох письменників-клясиків, зокрема в Івана Котляревського. Ось кілька прикладів з народньої творчости минулого: 3 москалем дружи, а камінь за пазухою держи. Москаль тоді красти
Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, автор славетної "Енеїди".
перестане, коли чорт молитись стане. Тату, лізе чорт у хату. Дарма, аби не москаль. Бійся вовка спереду, коня — з-заду, а москаля — з усіх боків.
Багато типових сатиричних дотепів створив наш нарід і за останнє півстоліття, особливо про голод та колгоспне животіння: Сидить баба на рядні і рахує трудодні. Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні. Батько в созі, мати в сизі, діти ходять по дорозі.
Серед жартів трапляються дуже короткі неримовані дотепи: На одно вухо глухий, а на друге зовсім не чує. Недавно осліп, а вже нічого не бачить. Або такий закручений: Тітко, дайте води напитися, бо їсти так хочеться, що ніде й переночувати.
Серед гумору, що теж належить до усної народньої творчости, є низка так званих ходячих анекдотів. Ось їхні зразки: Троє чужинців хвалилися своїми винаходами з гуми. Американець казав, що у них випродукували такі міцні опони для авт, що можна 100 років їздити — і як нові. Француз оповідав, що у них випустили в продаж такі міцні гумки до жіночих панчіх, що одна дівчина, чистячи вікна, впала з вікна 5-го поверха і, падаючи, зачепилась гумкою за рамку відчиненого нижче вікна. І так гойдалась, поки її не зняли, але гумка не перервалась. А москаль думав-думав, а потім і каже, що в них випустили у продаж такі міцні гумові калоші, що один чоловік плигнув з вікна шостого поверха просто додолу на зацементоване подвір'я. Від нього нічого не осталося, а калоші цєлиє.
Або такий віц: Зустрілися дві жінки, і одна питає другої:
— Ну, як там поживає Марія Іванівна?
— Ох, і не питайте. Вона така нещасна! її жахливий чоловік так часто її зраджує, що вона, бідна, навіть не знає, від кого в неї діти.
Іще один приклад. Дві жінки говорять про третю:
— Вона купила чудову спідню білизну, коли йшла до лікаря, і тепер дуже розчарована, бо лікар попросив показати тільки язик.
А скільки народніх гумористичних перлин увібрала в себе наша писана література з найдавніших часів! Бачимо їх у творах Степана Руданського, І. Нечуя-Левицького, О. Сторо-женка, Гр. Квітки-Основ'яненка та багатьох інших. Сама лише Енеїда Котляревського, що має 7 тисяч рядків, є цілою енциклопедією старого українського гумору. її автор знав безліч тих дотепів, жартів, небилиць, які взяв з народньої гущі і розсипав їх при кожній нагоді, розвеселяючи своїх співрозмовців. Недаром кажуть, що перед самою його смертю у 1838 році зайшли до нього відвідати друзі на чолі з головою міста Полтави, то він, лежачи в ліжку, сипав жартами. А коли, прощаючись, голова міста сказав Котляревському, що він ще видужає й довго житиме, то письменник і тоді відповів жартом: Коли бабу сказило, то не поможе бабі й кадило. І справді, уже нібито того вечора Батько української модерної літератури помер.
Щось подібне було з нашим сучасником Остапом Вишнею, який за свій гумор був засланий на 10 років на північ Росії. Пробувши 8 років у концентраційних таборах, він лед-
Микола ПОНЕДІЛОК, письменник-гуморист. Нар. 1922 р. Автор багатьох п'єс, оповідань, нарисів, гуморесок, як Рятуйте мою душу (повість), Соборний борщ, Смішні сльозинки, Зорепад та багато інших. Свою літературну працю почав перекладами з ділянки драматургії: Антігона — Жан Луї, Люкреція — Обе, Пріахав інспектор — Д. Прістлі. Помер 25 січня 1976 р.
ве живий повернувся до рідного Києва під час війни. Втративши здоров'я на засланні, він часто хворів. У 1956-му році він був під Києвом у будинку творчости й відпочинку для письменників. Одного дня він мав тяжкий приступ хвороби. До нього збіглись письменники з переляканими обличчями. Щоб розрядити той смуток, хворий якому, здавалось, уже лишилося три чисниці* до смерти, розплющив очі і спокійно сказав: Не журіться, хлоці, Остап Вишня ще не вмирає, це була тільки генеральна репетиція. На цей раз смерті не повезло... Але незабаром того ж 1956-го року він помер.