Олесь тяжко переживає трагічний занепад Української Народньої Республіки й пише розпачливі поезії в цьому періоді:
В журбі я сонцю не радію, В сльозах не бачу я весни, В душі ношу єдину мрію, Одну її пещу, лелію, Вночі і вдень ... єдині сни: Це край мій.
Довідавшись про страшне свавілля над безборонним населенням України, що його чинили більшовики, Олесь з обуренням кидає рядки поезії:
Стріляйте, вішайте, катуйте, Пануйте в селах і містах, Стократ з собою федеруйте І розпинайте на хрестах.
Бо він вірив, що такі нелюдські вчинки ворога принесуть тому ж ворогові загибель:
Зерно, посіяне в негоду, Кривавим маком розцвіте, — 1 прийде воля для народу, І зійде сонце золоте.
Переїхавши до Подєбрад у 1924-му році, Олесь деякий час викладає в Подєбрадській Академії українську літературу, продовжуючи одночасно свою літературну діяльність, не втрачаючи надії на поворот у звільнену Україну. Він писав тоді, звертаючись до свого війська:
Ще переможними полками В свій край ви будете іти, І діти стрінуть вас квітками, О, мої лицарі, брати!
В тому періоді Олесь написав і низку суто ліричних поезій, сьред яких зустрічаємо такі, як "Прощай улюблена, прощай" або вірш "Диьлюсь на пройдену дорогу".
Ще в 1923-му році чисельна українська еміграція вшанувала 20-ту річницю творчости Олеся урочистим святом, де з привітанням виступив відомий літературознавець і професор Подсбрадської академії Леонід Білецький, а Відень на чолі з істориком Мих. Грушсвським вшанував поета виданням вибраних його творів з передмовою самого Мих. Грушевсь-кого. Перед цим у Відні вийшла шоста збірка поезій Олеся "Чужиною".
Чуючи, як деякі цоети чи письменники в Україні відразу почали виспівувати прихід Радянської влади, зокрема Пав-по Тичина, він пише на його адресу вірш, в якому читаємо рядки:
ПАВЛОВІ ТИЧИНІ
І ти продався їм, Тичино, І ти пішов до москаля? О, бідна мати Україно, В журбі головонька твоя.
Б кривавім морі по коліна Стоїть без сорому в очах, Поет колишній, наш Тичина, І прославляє зойк і жах...
Прилюдно б'є катам поклони, Катів виспівує в піснях, А з-під землі ідуть прокльони Борців, розп'ятих на хрестах...
Але Олесь не був так засліплений, щоб не бачити й недоліків тодішньої еміграції. Він написав низку сатиричних поезій під назвою "Перезва" про видатних діячів і політиків, їло зловживали своїми становищами. Одночасно поет картав глухий і байдужий Захід до страждання народу, що потрапив у московське криваве ярмо. До таких поезій належить "Терновий вінок". Він перестерігав політиків Европи перед •іервоною загрозою, але вони вважали, що то внутрішня справа України та інших народів, які потрапили під владу комунізму.
Поруч оригінальної творчости Олесь займався перекладами, зокрема переклав відомий твір американського письменника Лонгфелло "Гаявата".
Чимало уваги й серця Олесь віддав поезіям для молоді, для дітей шкільного віку. Вони, ті вірші, тепер не сходять з наших читанок, з шкільних свят. Це такі, як "Жайворонок", "Айстри", "Ялинка", "Гуси" тощо.
Тяжкі умови еміграції, старість і безвиглядність на швидке повернення на рідну землю часто приносили в його творчість ноти туги й розпачу. Впадаючи в такий стан, він писав:
О, принесіть, як не надію, То крихту рідної землі, Я притулю до уст її І так застигну, занімію...
Знаючи матеріяльний і душевний стан нашого поета, його велику тугу за Україною, московські відпоручники намагались умовити його повернутися додому. Але поет знав, що Москва зробила в 1928 р. з багатьма поворотцями, — вояка-армії УНР, яких провели по вулицях Києва, щоб показати людям "гуманність" влади, а потім їх слід загубився в пралісах Сибіру. Знав Олесь і про поета Самійленка, який повернувся й помер в Києві в злиднях, забутий усіма, тому категорично відмовився.
Із спогадів поета Карманського довідуємося, що сам Олесь казав йому в Празі:
"Я сам знаю, що я умираю між чужими, а ще більше мені болить, що моя дружина мучиться тут зі мною. Там я ще ожив би... Але як туди їхати? Запрошували мене до Харкова. Хотіли мої твори перевидати. Обіцювали не одно. Та як же йти під чобіт наїзника ?! Ні, краще вже збожеволіти, а не покоритися!"
Це було тоді, коли низка видатних українців уже прова-дига переговори про повернення в Україну. Ще раніше по-рернувся історик академік Михайло Грушевський. Йому теж обіцяли багато. Спершу йому доручили редагувати журнал "Україна", а потім почали цькувати за націоналізм. Зрештою заарештували й тримали під домашнім арештом в Москві. Вимагали від нього покаяння й критики власних наукових праць та поглядів. Більше того, одного дня до приміщення де мешкав академік у Москві, постукав післанець Академії наук з Києва. Коли Грушевський відчинив двері, той почав розмову на тему покаяння, але Грушевський не дослухав до кінця того намовляння, а відповів: "До побачення" й зачинив перед носом того післанця двері. Зрештою, довели нашого науковця до того, що він тяжко захворів. Післали лікуватися на Кавказ, але ліків, які допомогли б і які можна було дістати з-за кордону, не захотіли дістати. У 1934-му році Михайло Грушевський, автор найповнішої історії України, помер, а його творчість і досі під забороною.
Вістки про страшний голод, що потряс всю Україну в 1933-34 рр дійшли й до Праги. Олесь тоді вже не писав ліричних поезій, з-під його пера тоді виходили сумні рядки:
Коли весь край нечутно гьгаче, Гниє розтоптаний в смітті, Кона розп'ятий на хресті — Тоді забудь красу, співаче!
Уже в січні 1944-го року, ніби наслідуючи передсмертний вірш Тараса Шевченка "Чи не пора вже нам, небого, вози в дорогу лаштувать", Олесь пише свій останній вірш:
Життя минає, наче сон, V пущі серед лісу, І вже чиясь страшна рука Береться за завісу.
Постій! Ще вечір не погас, Ще повний шуму праліс, Ще серце кров'ю не зійшло, Пісні не доспівались.
Та Олесь може прожив би довше, але новий окупант, німецький, заарештував його сина, відомого поета Олега Оль-жича. В концентраційному таборі гестапівці його тяжко катували й забили, повідомивши полковника Мельника, що Ольжич помер. Його смерть сталась 13-го червня 1944 року, а його батько, поет Олександер Олесь (Кандиба), помер че-иез 6 тижнів, тобто 22-го липня 1944-го року.