А наступного дня вранці в Полтаві й біля Полтави все кипіло:
Біля воріт юрмилися цікаві,
Чого вже там ті люди не верзуть?
Вже кат прийшов, аж трухнуло в Полтаві:
— Везуть Марусю, людоньки, везуть! —
... Хто їх веде — і доброго, і злого? Де є та грань — хто люди, хто юрма? Людей у брамі стримує залога. От добре, що хоч полку вже нема.
Бо як би їм на все оце дивитись? І проти кого вихопить шаблі? Та краще вже самому задавитись, Як дівчину побачити в петлі!
Авторка чудовий психолог: вона вдало схоплює душевний ^тан Марусі, і як по-різному на цю подію дивиться юрба, які протилежні думки нуртують серед людей. Люди вже знали, що Марусиної матері не пустили за місто, де має відбуватися страта, і вона лишилась дома напівжива. А Марусю вже підводили до помосту, де була шибениця:
Вона ішла. А хмари, як подерті. І сизий степ ще звечора в росі. І з кожним кроком до своєї смерти Була усім видніша звідусіль.
Стояли люди злякані, притихлі, Вона ішла туди, як до вершин. Були вже риси мертві і застиглі, І тільки вітер коси ворушив ...
І вже тоді, коли Марусю висповідав священик, а кат уже накинув на її голову мішок, коли всі були в страшному напруженні, навіть ті урядові особи, що прийшли, щоб засвідчити смерть, раптом у численну юрбу врізався вершник:
Зметнувся кінь, у піні, дибалистий, Папером вершник у руці стрясав: — Спиніться! Гетьман вас уповновластив Читати вголос цей універсал!
Ця несподіванка внесла розгублення: суддя стояв ні в сих, ні в тих. І раптом заридали люди. Хтось метнувся до міста повідомити матір, метушився кат, кричали люди, і страшно було дивитися на вираз лиця Івана Іскри, що привіз листа від гетьмана. А за хвильку отаман Гук читав наказ гетьмана:
... В тяжкі часи кривавої сваволі Смертей і кари маємо доволі.
І так чигає смерть вже звідусіль, І так погребів більше, ніж весіль. То чи ж воно нам буде до пуття — Пустити прахом ще одне життя ?
Чурай Маруся винна ув одному: Вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, Бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не
Урахувати також і чеснот.
її пісні — як перло многоцінне,
Як дивен скарб серед земних марнот.
Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз, при такій війні, — Що помагає не ві ашати духа, Як не співцями створені пісні?
Про наші битви — на папері голо Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — Та це ж не що, а пісню задушить!
І, передихнувши, отаман Гук продовжував читати своїм гучним голосом, якого вистачило б і на 5 Полтав:
— За ті пісні, що їх вона складала, За те страждання, що вона страждала, За батька, що розп'ятий у Варшаві, А не схилив пред ворогом чола, — Не вистачало б городу Полтаві, Щоб і вона ще страчена була ...
І Богдан Хмельницький наказав скасувати вирок, а суддям висловити догану, щоб надалі без відома гетьмана не важились на самочинні страти.
Після цього Іван Іскра підбіг до помосту і збив смертницьку драбинку, а якісь жінки кинулись до Марусі. Вона ж стояла, мов застигла в русі, — уже по той бік сонця і життя.
І не було ні радости, ні чуда.
Лиш тихий розпач: вмерти не дали.
їй говорили, а вона не чула.
І коли матір підвели,
Вона відразу наче спам'яталась,
І відхитнулась від того стовпа,
І якось наче здалеку верталась,
Чогось вперед руками, як сліпа ...
Переживши трагедію дочки, Марусина мати довго вже не прожила: за півтора тижня її на той світ осінь провела. А Маруся, поцілувавши горбочок свіжої землі, де поховано матір, пішла до Києва на прощу.
Цій мандрівці до Києва авторка присвятила 37 сторінок. Перед її очима пройшло багато краєвидів України, побачила вона багато жахіття, спалених хат, обідрані голодні села, мертвих людей, що спричинила війна. В дорозі вона зустрілась з цікавим стареньким дяком, з яким разом мандрувала, слухаючи його розповіді про минуле України, та бачене на довгім віку. Минаючи історичні місцевості, де колись відбувались криваві бої, дяк розповідав:
Пройшов я землю піднебесну,
Як говорив святий Іов.
Куди не глянеш в далеч цю окрестну, —
Тут споконвіку скрізь лилася кров.
Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. А у долині річки Солониці Слізьми покутий висох солончак.
Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка, І та вже річка висохла на чверть, —
Оце отут скрутили Наливайка І віддали на мученичу смерть.
Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся за свободу, Його спалили в мідному бику!
Так прийшли вони до Києва, помолились Богові в Лаврі, бачили в Києві багато різного дива: безліч богомольців, жебраків, бачили друкарню, побачили мощі різних святих. До речі, мудрий дяк звернув увагу, що серед святих багато різних дивних імен, як Сисой, Мардарій, Пимен, але серед них чомусь немає мучеників козацьких часів, що йшли на смерть, обороняючи українську землю:
Аби слова, хоч бред второзаконія. А що сильніше підпирає твердь — Молитва преподобного Антонія Чи Наливайка мученицька смерть?
І каже дяк: — Немає у нас ліри. Та й розум за бодягу зачепивсь. Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, од віри од ступивсь?
Повернувшись з прощі до Полтави, Маруся була байдужа до всіх, була замкнута, ніщо її не цікавило.
Тим часом прийшла зима. Десь далеко точились бої. Та, нарешті, на деякий час прийшло замирення. Але одного передріздвяного ранку до стін Полтави підійшло польське військо. Поляки, нібито користуючись перемир'ям, хотіли зайти в місто, але всі брами були закриті. Облога тривала три тижні, але ні козаки, ні поляки не починали бою. У напасників тим часом забракло харчів, а до того тиснули нестерпні морози, і по Різдві вони повернули й рушили в протилежну дорогу.
Полтавський полк саме був у Полтаві. Іван Іскра пробував залицятися до Марусі, думав одружитися, але вона відповіла:
— Мене, Іване, — отаку понівечену! Мене, Іване, отаку гірку? Хай Бог пошле хорошу дівчину, Ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить і кінець розмові. Не треба й говорити нам про те. Моє життя — руйновище любови, Де вже ніякий пвіт не проросте ...
Після суворої зими ігрийшла весна. Україна знову в огні боротьби проти поляків. Заграли сурми до походу, і Марусин друг з дитячих літ, Іван Іскра, знову вирушав у похід, бо з Тясмина-ріки війнуло громом. Маруся проводила душею його в той похід: