Крім цього, майже кожного року виходять збірки його оповідань, гуморесок та фейлетонів. Це "Лопанські раки", "Свиняче сальдо", "Радіо-інваліди", "Роман з партійкою" та інші.
А. Гак написав і два романи: "Молода напруга" (1933) та "Золоті ворота". Цьому другому романові, який автор привіз з собою до Німеччини, не пощастило: він згорів у Дрездені під час страшного бомбардування, де трохи не загинув і сам його автор з дружиною.
Пізніше, працюючи вже в газеті "Українські вісті", він видає книжку фейлетонів "Міжплянетні люди", а коли А. Гак був уже в Америці, в тому ж видавництві в Ульмі у 1966 році вийшла солідна книжка його фейлетонів та оповідань "На двох трибунах". При цьому слід підкреслити, що фейлетони й гуморески Анатоля Гака займають в нашій гумористиці окреме місце: вони не схожі з творчістю інших наших гумористів. Анатоль Гак має свої власні засоби й майстерність. Поперше, зони політично більше цілеспрямовані, вони не написані лише для сміху. Вони насичені часто гострою сатирою, биіч по русифікаторах, по московських окупантах в Україні, по малоросах-підлабузниках, а часто й по таборових обставинах і непотрібній партійній чи територіяльній ворожнечі, що точилася тоді в таборах, не без агентурної підтримки.
Пригадую такий випадок: після одного виступу Івана Багряного в таборовій залі, увечорі, коли письменник сидів за своїм столом і щось писав, брязнула шибка і повз нього пролетіла каменюка, вдарившись об протилежну стіну його невеличкої кімнати. Вранці І. Багряний приніс до редакції статтю під назвою "Слово до каменюки". Він гостро скартав за цей ганебний вчинок. Та коли Багряний поклав ту статтю на стіл перед Анатолем Гаком, щоб проглянув мову і сказав свою думку, останній, прочитавши, поклав руку на статтю і сказав:
— Іване Павловичу, ваша стаття не піде ... Багряний був, мабуть, трохи здивований, але рахувався
з думкою нашого найстаршого й заслуженого письменника — редактора мови. Анатоль Гак зважив, що стаття викличе нову бучу в таборі і не радив друкувати. Я ж, не загаявшись, коли автои тієї статті заспокоївся, сказав:
— Іване Павловичу, дайте мені ту статтю для мого архіву.
Ця стаття й досі зберігається в мене поруч багатьох інших записіз про автора "Тигроловів" та сміливих "Аве Марії", "Скельки" й багатьох інших творів.
У 1973-му році з друкарні "Українських вістей" вийшов новий твір Анатоля Гака (Мартин Задека). Це прецікаві спо-
Анатоль Гак з дружиною Валентиною. Фото з 1970 р.
гади "Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку". Це ціла епопея життьового шляху письменника від свого походження через усі життьові перипетії аж до виїзду з Німеччини до Америки. Ця цікава розповідь кинула світло на багато аспектів не тільки власного багатого на враження й злигодні життя, а головне, що розкриває багато мало відомого. А. Гак підніс високо завісу над махнівським рухом, над багатьма його ще молодими учасниками, з якими був знайомий, живучи в Гуляй-Полі, а також і над діями та вчинками самого Нестора Махна. Не даром один американський автор, професор Мургедського університету, Віктор Петерс, так зацікавився постаттю "гу-ляй-пільського батька", що поїхав в Україну, побув в Гуляй-Полі, де збирав матеріял, але найвірогіднішим матеріялом для книжки американця були спогади нашого автора Анато-ля Гака (Мартина Задеки).
Анатоль Гак в Україні весь час вув у центрі літературного життя, але не належав до дуже говірких, був стриманий і обережний в тих страшних обставинах, коли сталінське НКВД арештовувало безліч українських письменників та діячів культури, тому йому й пощастило вціліти й не потрапити в число тих 240 літераторів, яких знищила радянська тоталітарна дійсність. У своїх спогадах "Від Гуляй-Поля до Нью Йорку" він написав цілі розділи про окремих українських письменників у правдивому світлі. Серед них Остап Вишня, Ар-кадій Любченко, Сергій Пилипенко, Яків Мамонтов, Олекса Варавва (Кобець), відомий патріот Микола Міхновський та інші.
Як бачимо з преси, 85-ліття нашого письменника в Америці належно відзначили: театральна група "Люстро" в Фі-лядельфії поставила його нову комедію "Спадкоємці місіс Пи-липсон", яка пройшла з добрим успіхом і багатьма ґратуля-ціями. З цього бачимо, що наш ювілят, не зважаючи на свої роки, далі гворив нові літературні вартості.
Коли появились в часописах вістки про ювілей Анатоля Гака, він дістав багато листів, привітань, телеграм з найкращими побажаннями.
А 4-го грудня 1980-го року надійшла сумна вістка, що на 87-му році життя помер у Філядельфії член Об'єднання Українських Письменників "Слово", Анатоль Гак (Іван Антипенко), драматург, прозаїк, він же знаний ще з свого часу в Україні як фейлетоніст Антоша Ко, а на еміграції свої фейлетони часто підписував псевдом Мартин Зддека. Так відійшов від нас один з найстарших видатних творців нашої літератури.
НАПАСНИКИ Й ОБОРОНЦІ БОРИСА АНТОНЕНКА ДАВИДОВИЧА
(Боротьба навколо книжки Як ми говоримо)
У 1970-му році тишу мовно-літературного обрію Києва та інших областей України сколихнула поява цікавої й сміливої мовознавчої праці визначного письменника й знавця мови Бориса Антоненка-Давидовича Як ми говоримо. А сколихнуло ту тишу якраз тим, що в час посиленої русифікації раптом вийшла з друку праця, яка радить краще дбати про свою рідну мозу, не засмічувати її русизмами, всякими заблудами та покручами, недоречними виразами та помилковим користуванням лексикою.
Ця несподіванка була ще й тим дуже прикрою, що навіть помічник русифікації, що очолював в Києві Інститут мовознавства не допильнував, що його співробітник, кандидат філологічних наук мовознавець Іван Варченко, написав гарну передмову до книжки, визначаючи вагу цієї небуденної праці уже самим наголовком своєї передмови: Книжка захоплива, збудлива, заклична. Тож Іван Варченко, звертаючи увагу на велику засміченість нашої мови, що дуже часто доводиться чути з уст доповідачів, у різних виступах і промовах, у мові радіодикторів, навіть у мові викладачів та лекторів, що читають лекції для студентів, а також в пресі та в літературі, наголошував на важливості книжки Антоненка-Давидовича. І. Варченко пише в своїй передмові: Вельми актуальне, животрепетне, по-народньому й по-державному важливе завдання поставив перед собою відомий письменник і не менш відомий цінувальник точного, дохідливого, милозвучного слова Борис Антоненко-Давидович, щоб допомогти своїми досвідченими, глибоко продуманими й виношеними порадами справі боротьби за мовну культуру, справі вболівальників-творців і носіїв цього слова, його охоронців і рятівників.