Вибравши таки час, дружина Голоскевича поїхала сама до Тобольська, щоб хоч упорядкувати могилу. Там вона довідалась, що речі й телеграму надіслав їй сам Голоскевич і що в день смерти його запросили були знайомі до театру, але він відмовився. А увечері розрахувавшись з господарями за мешкання, він лишив якийсь лист до НКВД, куди він мусив трохи не щодня ходити на реєстрацію, й пішов з дому.
Не витримавши поневірянь і систематичних викликів до НКВД, він покінчив житія самогубством (повісився) вночі у міському парку. Так закінчилось життя одного з кращих мовознавців, упорядника українського правописного словника, що ще й досі є нормативним для нас.
Але ми й досі не маємо доброї докладної праці про його діяльність, навіть біографічні відомості про нього дуже обмежені. Сподіваємося, що наші наукові установи подбають про те, щоб цо століття з дня його народження і 50-ліття з дня смерти було написано й видано ґрунтовнішу розвідку про життя людини, яка віддала сгільки праці для збереження нашої рідної мови, найбільшого скарбу кожної нації.
ЧОГО ПЛАКАВ СОСЮРА?
До залі книгозбірні ім. В. Короленка,* що містилась на провулку його ж імени, я прийшов із деяким запізненням. Літературний вечір уже розпочався, і всі місця були зайняті. Протовпившись серед публіки, що стояла в проході, я став під стіною. Вступного слова, що його зробив уже якийсь критик про творчість учасників вечора, я теж не застав — на сцені саме стояв поет Володимир Сосюра. Вище середнього зросту, кремезнуватий, чорнявий, довгасте обличчя, міцний прямий ніс, пасма волосся спадали трохи на чоло. Очі всієї публіки були на ньому, коли він почав деклямувати свої поезії:
Він читав якось одноманітно, як кажуть, плаксивим тоном, але глибока ліричність його віршів, проста, гарно висловлена думка, торкала серце так слухача, як і читача:
Пам'ятаю, вишні доспівали, Наливались сонцем у саду, На прощання ти мені сказала: — Де б не був, а я тебе знайду...
Володимир Сосюра
І тепер знов вишні доспівають У саду від сонця і тепла. Як і завжди, я тебе шукаю, Та мене ти й досі не знайшла.
* Цс було в Харкові.
Бурхливі хвилі оплесків здіймалися після кожного про-деклямованого вірша.
Потім читав вірші трохи підбудовані ідеологічно:
Роздули ми горно, ще нерухоме вчора, Й ковадла зорний спів до праці дзвінко зве. Конає світ старий, де осінь жовтозора На золотих човнах до заходу пливе.
Заводе, тату мій, мов блудний син до тебе Вернувся знову я з благанням на вустах: Не піде до телиць під кучерявим небом Мандрівник молодий, закоханий в жита.
Читав Сосюра ще низку поезій, а мені пригадувались його рядки, що били по минулих кривдах України, по тих, хто ще хотів "єдиної нєдєлімої", та по тих, що й досі не знав, хто він — українець, чи малорос, чи росіянин:
Руками власними тюрму Творили ми собі одвічну. О, будьте прокляті, кому Назад повернуто обличчя!
Брати нас брали на штики За слово, правдою повите. Ви ж розумієте — віки Не знали ми, чиї ми діти!
або:
Невже не можна, мій народе, Усім сказать, що ти є ти, Що страшно нам на тихі води Через кістки твої іти?
І справді, Сосюра тоді був найулюбленішим поетом на Україні, особливо серед молоді. Не даром, за статистикою Бібліотечного колектору, в 1928 році В. Сосюра належав до авторів, яких найбільше читали по книгозбірнях. Крім Сосю-ри, до цієї щасливої трійки ще входив Володимир Винничен-ко та Остап Вишня.
З того часу я іноді бачив Сосюру в різних редакціях та видавництвах.
Якось, познайомившись, я звернув увагу на те, що він був надзвичайно товариський, щирий і відвертий, ніби ми були вже давно знайомі. Навесні 1930-го року я зустрів його випадково після праці біля ДВУ (Державне Видавництво України).
Володимир Сосюра. Фото. 1922
— Може, до кіно підемо? — запитав я привітавшись.
— Пішов би, та грошей немає, — відповів, посміхаючись, Сосюра.
— Та на це не багато треба, — кажу я, — не турбуйгесь, — і за кілька хвилин ми вже були в фойє кінотеатру на Сумській вулиці. Чекаючи закінчення попереднього сеансу, ми розмовляли про нові видання, про недавні літературні вечори. При тій нагоді я розпитував його, над чим він працює, коли почав писати вірші тощо. Він тоді працював саме над поемою "Мазепа". Дійсно, за кілька цісяців уривок з його поеми був надрукований у "Літературному ярмарку".
Коли Сосюра розповідав про початки своєї творчости, то справа торкнулася його перебування в арміях.
— А ви знаєте, — я ж і в Петлюри був, — сказав він з почуттям молодечого вдоволення, ніби він побув на Січі.
— Я про це знаю, — кажу я.
— А звідки ви знаєте?
— Та ви ж писали, "І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було" ...
І мені пригадались ті рядки з його вірша:
/ пішов я тоді до Петлюри, Бо у мене штанів не було. Скільки нас отаких біля муру Од червоної кулі лягло!
Поет трохи схилив голову, спохмурнів, ніби йому зробилося соромно за нещирість, раптом виявлену в його творі. Щоб не робити павзи, я продовжував: — А також я читав ваші спогади у "Червоному шляху" за 1925 рік.
Цей деталь його, видно, зацікавив, він аж здивувався, що я й те читав, а я додав, що в 1928 році під час тижня української книжки я накупив багато старих видань, зокрема журналів, в яких познаходив чимало цікавого, навіть такого, що його тепер уже б не друкували. Тоді я прочитав і його спогади про перебування в обох арміях.
Володимир Сосюра, потрапивши в полон до червоних, був уже на черзі до розстрілу. Всіх інших петлюрівців там же відразу й розстріляли, але його врятували власні вірші, які почав деклямувати перед трійкою військового трибуналу. Сосюра став тоді червоноармійцем, проте писав у віршах:
В мене на кашкеті зірка п'ятикутна, А на серці — тьма...
Зайшовши до залі кінотеатру, ми й далі більше розмовляли, ніж дивились на фільм.
Я тоді ще не мав жодної друкованої книжки, лише почав друкуватися по газетах та журналах, а Сосюра написав і видав уже низку книжок, а також саме тоді вийшли з друку його "Вибрані твори" в трьох чи чотирьох томах. Багато віршів Сосюри я знав напам'ять. Так, як в Олеся, в поезіях Сосюри, написаних без тиску влади, є своя краса. Мати від нього на згадку книжку з його підписом було моєю давньою мрією. Користуючись нагодою, я попросив подарувати мені якунебудь книжку.