– Я вмощуся на підвіконні.
– Мама може тебе побачити?
– Не думаю.
Тієї ж миті ввійшла мама.
– Сесіліє?
– Гм…
– У тебе світиться?..
– Ти ж бачиш.
– Я хотіла тільки довідатися, як ти себе почуваєш.
– Уже ранок?
– Третя.
– Щойно дзвонив будильник.
– Я поставила його на третю годину.
– А навіщо?
– Бо дуже люблю тебе. Мені стало шкода, що цілу ніч, до того ж різдвяну, я не буду тебе бачити.
– Не турбуйся, йди спати, мамо.
– А ти заснеш?
– Часом я сплю, а деколи лежу і думаю. Мені тяжко провести межу.
– Може, щось хочеш?
– У мене є вода…
– А може, тобі треба в туалет?
Дівчинка заперечно похитала головою:
– Ви так гарно співали. Я заснула, коли бабуся грала на піаніно.
– Може, трохи провітрити кімнату?
– Хіба трохи.
Мама рушила до вікна. Сесілія боялася, що вона помітить Аріеля на підвіконні, але доки мама йшла, ангел розчинився у повітрі.
– Поглянь, які морозяні троянди на шибках, – сказала мама. – Просто диво, як це вдається, – малюються самі собою.
Мама відчинила вікно.
– Більше, ніж диво, мамо. Усе це я зуміла набагато краще збагнути, відколи хворію. Здається, ніби цілий світ набув чіткіших обрисів.
– Так часто буває. Досить підхопити важкий грип, і тоді навіть спів птахів за вікном звучить зовсім інакше.
– Я розповідала, як поштар помахав мені рукою?
– Так, так… Розповідала. А тепер я зачиню вікно.
Мама знову підійшла до ліжка і обняла Сесілію:
– Спи гарно. Я поставлю будильник на сьому.
– Нема потреби. Це ж Різдво.
– Саме тому. Але Сесіліє…
– Так, мамо?
– Давай перенесемо твоє ліжко до нашої спальні. Це було би, можливо, краще для тебе, а для нас із татом трохи простіше.
– Хіба ви не можете приходити сюди?
– Звичайно, можемо. Тобі достатньо дзвонити у дзвоник. Навіть серед ночі.
– Добре, мамо. А знаєш що?..
– Що, доню?
– Якби я була Богом, то створила би для кожної дитини щонайменше трьох батьків.
– Чому ти так кажеш?
– Ви б тоді не так утомлювалися. Мали би з татом змогу побути трохи наодинці, тоді як третя мама або тато піклувались би про Лассе та про мене.
– Тобі не слід так говорити.
– Чому ж ні? Я знаю, що світового устрою не змінити. Просто часом мені здається, що Бог – великий безумець. До того ж зовсім не всемогутній.
– Ти, напевно, трішки сердита через те, що хворієш.
– Трішки?
– А може, й дуже сердита. Ну, спи тепер. Гнів тут не допоможе, Сесіліє.
– Гнів тут не допоможе, Сесіліє. Ти говорила це уже сотні разів.
– Але я сподіваюся і молюся, аби ти знову одужала. Усі ми сподіваємося й молимося.
– Звичайно, я одужаю. Це наймудріше, що ти сказала за уже довгий час.
– Завтра прийде Христина і зробить тобі укол.
– Так ти її й побачиш!
– Чому ти так кажеш?
– Думаєш, Христина подолає довгий шлях до нас у перший же день Різдва? До того ж вона не вірить, що ліки допоможуть. Ти геть здуріла, мамо. А все через те, що надто довго живеш.
– Та, ясна річ, вірить вона у допомогу ліків. І я вірю… Ти певна-таки що не хочеш перебратися до нашої спальні?
– Я скоро стану дорослою і хочу мати свою кімнату, хіба не розумієш?
– Звичайно.
– Не маю жодного бажання лежати й слухати, як ви хропите.
– Можу собі уявити.
– Не ображайся… І дякую за подарунки.
– Вимкнути світло?
– Не треба, я зроблю це сама, коли закінчу міркувати.
4
Коли мама повернулася до своєї спальні, Сесілія витягнула з-під ліжка ручку та записник і написала:
Кожнісінької секунди кілька свіженьких немовлят струшується з рукава природи. Фокус-покус! Але щосекунди багато людей також: зникає. Довгий-довгий ряд, і Сесілія вийде з того ряду… Не ми приходимо у світ, а світ приходить до нас. Народитися – це одержати у дарунок цілий світ.
Якось Бог сплеснув розпачливо руками і сказав: "Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено, я ж не всемогутній".
Сесілія поклала своє письмове причандалля на місце і задрімала.
Вона не знала, скільки минуло часу. Коли розплющила очі, світло з великої сосни в саду заливало кімнату. Крижані троянди на віконному склі здавалися золотими.
– Аріелю, – прошепотіла вона.
– Я тут.
– Але я тебе не бачу.
– Тут…
Щойно тепер вона помітила його. Він собі зручно влігся на верхній книжковій полиці, там, де не було книжок.
– Як тобі вдалося туди видряпатися?
– Для ангела це зовсім не проблема. Добре спалося?
Уже наступної миті він стояв на підлозі. Сесілія не помітила, як він зістрибнув, і не почула гупання ніг від приземлення. Просто Аріель ураз опинився на підлозі і тепер розглядав нові лижі.
– Чудові лижі, – мовив він. – І саночки також!
Аріель обернувся до дівчинки, і вона знову побачила, який він гарний. Очі були ще кращі, ніж їй здалися спершу, зеленкуваті й загадкові. Сесілії вони нагадували якийсь коштовний камінець, зображення якого вона бачила у великій енциклопедії коштовного каміння. Чи не зоряним сапфіром він називався?
– Звідки ти знав, що має прийти мама? – запитала вона.
– "Що має прийти мама", – повторив Аріель. – "Звідки ти знав, що має прийти мама?"
– Перестань!
– Я тільки смакую слова.
– Смакуєш слова?
Він кивнув:
– Це єдине, що може смакувати ангел.
– І які вони на смак?
– Трохи дивні.
– Чому?
– Тобі не видається дивним, що колись ти лежала й плюскотілася в маминому животі?
Сесілія зітхнула.
– Звідки ти знав, що мама прийде? – повторила знову.
– Вона поставила годинник на третю.
– Хіба ти бачиш крізь стіни?
Аріель підступив на крок ближче:
– Перестань плести дурниці. Ваші "стіни" не є стінами для нас.
Від здивування вона аж піднесла руку до рота:
– У тебе рентгенівський зір. Може, й тіло моє бачиш наскрізь?
– Може, й так, але треба налаштуватися. Зате я не розумію, як спожита вами їжа замішується у шлунку і потім стає плоттю та кров'ю.
Сесілію пересмикнуло:
– Поговоримо про щось інше.
– Не маю нічого проти.
– Підійди ближче.
Раз – і Аріель уже на стільці перед ліжком. Він ніби перенісся у просторі, не зробивши для цього жодного кроку. Так кадри слайдів змінюють одні одних, досить увімкнути проектор.
– Я не бачила, щоб ти рухався, – сказала вона. – Просто враз опинився біля мене.
– Ми не маємо потреби "рухатися" у вашому розумінні цього слова. Варто тільки вказати місце, і я відразу там з'явлюся.