Та що ж із ним трапилося? Хіба не обіцяв він розповісти їй про небеса? І хіба не він казав, що ангели ніколи не брешуть?
Невже обдурив? Змусив Сесілію розповісти усе про людину з плоті й крові, а сам чкурнув, не дотримавши своєї обіцянки?
Вона розплющила очі. Майже тієї ж миті увійшла мама і сіла на край ліжка. Сесілія дивилася на неї порожнім поглядом.
– Ти знову чистила цибулю? – пробурмотіла вона.
Мама похитала головою. Та Сесілія все ж дорікнула:
– Ви надто багато їсте цибулі.
Мама провела рукою по її волоссі:
– Майже дванадцята. Усі вже полягали спати. І я теж спробую трохи поспати.
– Спробуєш поспати?
– Та… я ковтнула таблетку.
– Не слід звикати до таблеток.
– Одна не зашкодить.
Сесілія глянула на маму:
– Цікаво, як це ми так створені, що мусимо спати.
– Людина відпочиває уві сні. Дехто впевнений, що сни нам також потрібні.
– Навіщо?
Мама зітхнула:
– Я не знаю.
– Здається, я сама знаю відповідь.
– Невже?
– Нам, певно, сняться сни, бо ми відчуваємо потребу віднестися уві сні кудись далеко-далеко геть.
– У тебе дуже дивні думки, Сесіліє.
– Деяким людям буває так боляче, що вони готові вмерти з туги, якби їм не приснилося щось приємне.
Мама витерла їй личко вогким рушником, одягнула чисту нічну сорочку.
– Не турбуйся, що я така квола. Мені здається, я навіть трохи краще себе почуваю.
– Можливо…
– Христина теж так сказала?
– Вона казала, що слід зачекати, а тоді по бачимо.
– Може, завтра я натрохи встану. Скажімо, до кави…
– Завтра й поговоримо.
– Мені скоро треба випробувати нові лижі. Ти обіцяла!
– Вони стоять наготові. Задзвониш у дзвоник, навіть якби тобі просто захотілося з кимось поговорити. Тато одразу ж прийде й сяде біля тебе.
– Не треба йому вставати.
– Але ж ми цього хочемо.
– Ви не злякаєтеся, почувши, як я розмовляю сама зі собою?
– А ти розмовляєш сама зі собою?
Сесілія знову глянула на маму:
– Не знаю.
Мама обняла доню і міцно пригорнула її до себе.
– Ти найкраща дівчинка на світі, – мовила вона. – Без тебе світ став би порожнім і пустельним.
Сесілія усміхнулася:
– Це було дуже урочисте "на добраніч".
Сесілія заснула майже тієї ж миті, як мама вийшла з кімнати. За якийсь час вона збудилася від теленькання по шибці. Розплющила очі і побачила за вікном личко Аріеля. У жовтому освітленні дерева в саду він нагадував золотого слов'янського ангела, малюнок якого вона якось бачила в "Ілюстрованій науці". А може, то був Ісус, Боже дитятко?
Він помахав їй рукою, ступив крізь вікно і опинився на підлозі перед письмовим столом. Шибка залишилася неушкодженою.
Сесілії аж очі розширилися від зачудування:
– Ніяк не збагну, як тобі це вдається.
Аріель підійшов ближче і сів на стілець. Добре, тато ще не прийшов.
– Це не так уже й важливо, – сказав він. – Нема про що говорити.
Сесілія сіла у ліжку, виклавши одну ногу поверх ковдри.
– Де ти був? – запитала вона.
– До тебе приходило так багато відвідувачів, – відповів ангел.
Сесілія кивнула:
– І тільки через те тебе так довго не було?
Аріель не відповів на її запитання.
– Місяць майже вповні, – вигукнув він. – У місячному сяйві засніжені околиці видно, як удень.
– Яка краса! Як би мені хотілося опинитися надворі і подивитися на місяць власними очима.
– А хіба ти не можеш?
– Я уже набагато здоровіша…
– От і чудово! Це ж так нудно весь час почуватися безсилим.
– Але чи мені дозволять?
Ангел Аріель злетів зі стільця і закружляв навколо лиж та саночок.
– Звичайно, дозволу від тата й мами на прогулянку серед ночі тобі не одержати.
– А від тебе?
Він таємничо кивнув. Сесілія одразу ж скинула з себе ковдру.
– Коли маєш дозвіл від небесного ангела, немає значення, що скажуть інші. До того ж усі сплять.
– Влаштуємо маленьку прогулянку. Але тобі слід тепло вдягнутися, аби ти не перетворилася на велику бурульку, м'ятну на смак.
Сесілія підвелася і наважилася опустити ноги на підлогу. Вона твердо стояла, і навіть голова нітрішки не паморочилася!
– Нині я випробую лижі, – мовила вона. За хвильку дівчинка уже стояла перед шафою з одягом. Ще на початку листопада Сесілія переконалася, що усі її зимові речі лежать на місці, на окремій полиці. Вона зняла зі себе нічну льолю, витягнула сорочку, рейтузи, светри, лижні штани та куртку, а ще шалик та шапку, рукавички і грубі шкарпетки. Невдовзі вона сиділа на краю ліжка і зашнуровувала лижні черевики. А коли вже була готова, глянула на Аріеля:
– Понеси мені, будь ласка, лижі.
Вони вийшли в коридор і тихенько спустилися сходами на перший поверх. Сесілія відчинила вхідні двері і, пропустивши вперед Аріеля з лижами, знову обережно зачинила їх за собою.
Вони минули стодолу. Звідти крутий схил збігав до потічка та смерекового лісу. Сесілія защіпнула кріплення і зафіксувала на зап'ястях петельки палок. Місячне сяйво відкидало на сніг їхні чіткі тіні.
– Я спробую спуститися з гори, – сказала Сесілія. – А ти біжи за мною. Я так давно чекала на цю мить.
І вона рушила вниз схилом. Але ангел Аріель не біг підстрибом, а летів собі у повітрі обіч неї.
– Ми летимо разом, – сказав він. – От тільки я зовсім нічого не відчуваю.
– Розкішної – кричала Сесілія. – Ангельська розкіш!
У самому низу спуску Сесілія впала у пухкий сніг, і вони обоє розсміялися.
Вона підвелася і показала рукою на смерековий ліс:
– Лісом проходить чудова лижня до Воронового пагорба, а звідти відкривається панорама всієї долини.
Якусь мить ангел наче міряв її поглядом, але тільки мить:
– Подужаєш дійти туди?
Дівчинка одразу ж рушила вперед.
– Я чуюся дужою, ніби віл! – тішилася вона.
Сесілія стала в глибоку лижню, а Аріель метушився навколо неї, наче песик під час недільної прогулянки по лісі – залітав то праворуч, то ліворуч. Час від часу навіть чеберяв ніжками.
– Тобі не холодно босоніж на снігу? – запитала дівчинка.
Ангел зітхнув:
– Може, не будемо починати усе спочатку?
Сесілія засміялася:
– Просто холодно дивитися на тебе. Бувають такі факіри, яким настільки вдається приглушити усі свої відчуття, що їх не бере ні мороз, ні вогонь. А ще вони можуть спати на дошці з цвяхами.
Аріель кивнув:
– Ми відвідуємо не тільки Норвегію, Індію – також.
Лижня вилася поміж густо порослими деревами. Інколи Аріель полегшував собі шлях і просто прослизав крізь стовбури. Якось він проплив крізь густий чагарник. Той чагарник був для нього, наче клоччя туману.