– Але ж я тебе не бачила.
Минула якась мить, перш ніж ангел відповів:
– Я, певно, не розповідав тобі, що є дві форми наших відвідин. Здебільшого ми сидимо коло вас невидимими. І тільки дуже зрідка показуємося по-справжньому, як оце я тут.
– Проте обидві форми є формами ангельської вахти?
– Так, обидві.
– А як було з тим хворим хлопчиком у Німеччині?
– Я просто був присутній.
– Я не зовсім розумію, як я можу тебе не бачити, якщо ти в кімнаті.
– Не так важко пояснити.
– То поясни!
– Коли тобі снилося невідоме узбережжя, хіба ти не була присутньою там, на тому березі?
– Була, якось…
– А люди, які були на березі, бачили тебе?
– Звичайно, ні.
– Але ти б могла поїхати туди з товаришкою і купатися саме на тому пляжі. Люди бачили б тебе, ти б показалася їм насправді.
Сесілія заглянула ангелові у його небесно-зелені, наче сапфірові, оченята.
– Цікаве порівняння… А тоді ти ледве встиг занести мене у ліжко перед маминим пробудженням.
– Так, ми встигли в останню мить.
– Якби не встигли, у неї, напевно, був би переляк. А може, вона б подумала, що я знову здорова. "Яке чудо, Сесіліє! Ти раптом одужала!"
Аріель засміявся:
– Так цікаво спостерігати за тобою, коли ти спиш.
– Ангели ніколи не сплять, правда?
Аріель похитав головою:
– Ми не розуміємо, що таке сон. А ти?
– Не зовсім…
– Але, напевно, знаєш, що відбувається в твоїй голові, коли ти спиш?
Дівчинка стенула плечима:
– Я просто вимикаюся.
– Як же ти насмілюєшся?
– А чому б ні?
– Ти ж не знаєш, чи прокинешся знову… Може, спробуєш описати стан сну?
Сесілія тихенько зітхнула:
– Коли ми вимикаємося, ми не є притомними. Можна сказати, ми десь на межі. Тому ніхто точно не знає, що таке сон.
– Незбагненно, бо ж у голові може відбутися маленька революція.
– Коли вона відбувається, ми уже спимо. Не встигаєш подумати "зараз я засну", у ту мить уже запізно думати. Голова схожа на машину, яка раптом вимкнулася.
– Якщо вона вимикається сама, то у неї немає струму. Як же вона здатна за кілька годин знов увімкнутися?
– Ти надто складно питаєш. Ми просто засинаємо, а за кілька годин прокидаємося. Тато, до того ж, має вмонтований у голову будильник. Він щоранку прокидається за п'ять хвилин до сьомої. Тоді встає і вимикає будильник, який повинен задзвонити за п'ять хвилин. Але таке трапляється тільки у будні дні, коли він знає, що йому слід вставати. У неділю тато спить набагато довше, будильник йому тоді не потрібний.
Аріель сплеснув руками:
– Здається, ми розмовляємо про найбільшу загадку в усьому піднебессі.
– Це ти вже казав багато разів.
– Але я маю на увазі не тільки те, що пов'язане зі сном.
– А що ж іще?
Сесілія звелася на ліжку, а Аріель заглянув їй глибоко у вічі:
– Ви створені з атомів та молекул на маленькій планеті у всесвіті. Тут ви одержали шкіру та волосся, п'ять чи шість відчуттів, які дають вам змогу сприймати світ навколо себе. А всередині твердої скаралущі, створеної з матеріалу, що нагадує гіпс або вапно, міститься м'який мозок, який дарує вам здатність спати і бачити сни, думати і згадувати про щось.
Вона кинула погляд на низку перлів, яка висіла поверх грецького календаря з котиками.
– Я вже казала: не люблю розмовляти про нутрощі.
– Можемо поговорити про душу, Сесіліє. Можливо, вона також у нутрощах, але не є такою ж частиною тіла, як, скажімо, серце чи нирки.
Вона знову повернулася до нього:
– Тоді говори про душу, але не про серце й нирки.
– Найзагадковішим є те, що ви називаєте "спогадами". Ти можеш, наприклад, упізнати людину, яку зустрічала дуже-дуже давно. Якби ти, скажімо, у великому місті знову зустріла того кельнера-веселуна, який увесь час скубав тебе за волосся, ти б одразу впізнала його, хай би навіть довкола юрмилося безліч інших людей.
– Ти й на Кріті був?
Ангел кивнув:
– Чи у вітальні, чи на Кріті, для мене це не має значення.
– Пам'ятаєш його, правда?
– Дуже добре пам'ятаю.
Аріель зручно вмостився:
– Що ти відчуваєш всередині голови, коли "згадуєш" про щось? Що відбувається з усіма атомами і молекулами у твоєму мозку? Може, вони зненацька зриваються з місць і влягаються точнісінько так, як було тоді, у той момент, який ти згадуєш?
Сесілія зачудувалася:
– Ніколи раніше не думала про це так.
Аріель нетерпеливився:
– Думаєш, камені на пляжі точно пригадають собі, як виглядав той самий пляж ще дві хвилини тому?
– О, ні. Ніщо не забувається швидше, як розташування камінців на пляжі. Окрім того, камені не здатні нічогісінько згадати.
– Але ж атоми й молекули у твоїй голові можуть згадати про події багаторічної давності, незважаючи на те, що з того часу нашарувалося безліч нових думок та спогадів. Чи не є думка або спогад певним візерунком з крихітних камінців на березі свідомості?
– А ти також умієш пригадувати. Бо ж пригадуєш, як у дідуся було запалення легенів. Сам казав…
– Правда, але душа моя не зшита з сотень тисяч атомів та молекул.
– З чого ж у такому разі твоя душа?
– Вона вилущилася з Божого розуму.
Сесілія задумалася, а тоді сказала:
– Моя душа, напевно, також. Хоч вона й складається з атомів та молекул, але, можливо, також вилущилася з Божого розуму.
Аріель відмахнувся:
– Як би там не було, небесних справ ми зараз не торкаємося.
– Ти обіцяв розповісти про небо…
– Небо ще почекає, Сесіліє. Коли йдеться про людську душу, ми дуже близько до неба.
Дівчинка глянула на стелю:
– Бабуся каже, що душа божественна.
– Твоя бабуся надзвичайно мудра.
– До того ж вона знає Біблію і усі саґи Снорре майже напам'ять.
– Ось воно! Знову!
– Що таке?
– Оте "напам'ять" є частиною великої загадки, про яку ми говоримо зараз. Ти задумувалася, що людський мозок – найзагадковіша матерія у всесвіті?
– Раніше – ні…
– Усі атоми твого мозку витворилися колись на одній зірці. Але згодом вони якось відфільтрувалися і стали тим, що ми називаємо "свідомістю". Людська душа, отже, тріпочеться у мозку, сплетеному з тонкого пилу, котрий якоїсь миті осипався з небесних зір. Людські думки і почуття без угаву граються на нитях того тонкого зоряного пилу, там, де усі нервові струни сплітаються докупи, щоразу по-іншому…
– Тоді, мабуть, у моєму мозку є трохи пилу з Вифлеємської зорі.